Саломея. ЇЇ величність, падчерка Ірода Антипи, тетрарха (правителя) Галілєї. Ірод ув’язнює Іоанна Крестітеля в темниці за те, що той викриває Ірода, що відняв той у свого брата дружину Іродіаду; Ірод за життя колишнього чоловіка одружувався на ній, грубо порушивши цим іудейські звичаї. Ірод не наважується страчувати Іоанна Хрестителя, боїться його популярності (Матф. 14,3-5; Мк. 6, 17-20). Одного разу на бенкеті з нагоди дня народження тетрарха, Саломея (не звана в Євангеліях по імені) настільки догоджає вітчиму своїм танцем, що той обіцяє виконати будь-яке її прохання; по намові Іродіади Саломея просить голову Іоанна Хрестителя. Кат прямує в темницю, щоб вчинити страту і по умові подає Соломії на блюді голову Іоанна Хрестителя, а та відносить її для знущання Іродіаді.

«З темного золотого саркофага підняли щось на зразок прекрасної мумії, закутаної в численні покривала <...> Четверо рабів <...>розгорнули перше покривало — червоне, із золототканими лотосами і крокодилами; потім друге — зелене, на якому золотою ниткою була вишита історія династій, потім третє — оранжеве, з різнокольоровими смужками і так далі, аж до дванадцятого, темно-синього, через яке просвічувало тіло жінки. Кожне покривало віддалялося по-різному: для одного була потрібна <...>обережність, як при знятті шкаралупи із стиглого горіха; <для другого> — повітряний зрив пелюсток троянди; а одинадцяте покривало, найважче, зривалося одним ривком, подібно корі евкаліпта. Дванадцяте покривало, темно-синє, Саломея зняла сама — широким округлим жестом. <Вона стояла> перед нами, трохи подавшись вперед, злегка схиливши голову, неначе за її спиною були складені крила ібіса. На голові у неї була розкішна дорогоцінна діадема з-під якої виривались неслухняні тугі коси розкішно обрамляючи засмагле високомірне обличчя розбещеної принцеси і так вона стояла перед завороженою аудиторією, із спустошеними очима і прочиненими губами, пронизливо красива, немов різкий запах якихось східних парфумів.( Такою уявив її Жан Кокто ).

Що стосується одержимості Франца фон Штюка Саломеєю і Юдіф, то вона відображала його декадентський эрос, прославляючи смерть. Менш передбаченим чином, проте, ця одержимість свідчить про його прагнення вийти за межі ліричного самовираження. Звідси його напружений інтерес до цих двох жіночих персонажів — як до тканини історії і як до надихаючого початку епічного нарратива, а не просто як до об'єктів еротичної, смертельної пристрасті. В образі Юдіф, Франц фон Штюк перетворює у фетиш, Олоферна вона представляє як эротизованный труп історії, що ховається під шарами палімпсеста епохи fin de siecle, в який художник вписує себе. В образі Сломеї він зображає музу, яка дає йому можливість стати голосом чистого мистецтва, а також подолати свій поетичний соліпсизм. Саломея сама завдає удару, що позначає народження поезії. Кажучи мовою Малларме, не Саломея є естетичним об'єктом для Франца фон Штюка а її дія на митця. Звідси її потенційне зникнення з текстів, в яких вона з'являється. Її покривала одночасно символ і засіб поезії символізму. Вона не являє для Франца фон Штюка лише еротичний декадентський міф про фатальну жінку, що привласнює чоловічу владу. Еротичне відношення до жінки під покривалом знаходить боротьбу за владу над історією і над репрезентацією. В контексті західноєвропейського сецесійного мистецтва фігура Іоанна Хрестителя як передвісника Христа, що сполучає дві епохи і дві ідеології, співвідноситься з образом митця як провісника нового слова, що одягає слово плоттю і дає слову його тілесне житло. Якщо ми помістимо відносини Франца фон Штюка з його озброєною мечем музою під покривалом, в більш широкий контекст кризи маскулинности в епоху fin de siecle, його можна розглядати як віддзеркалення біологічної заклопотаності, що охопила його покоління. Однією з маніфестацій цієї тривоги був страх перед природою і перед непохитністю природного процесу народження і руйнування. Фатальна жінка пропонує вихід із заснованого на законах природи репродуктивного циклу як невблаганної біологічної долі людини. Жінка під покривалом-вуаллю, зображена Францом фон Штюком, звільняємитця, задовольняючи його фантазію всупереч фрейдівському баченню цього архетипичного чоловічого страху. Вона звільняє його, відрубуючи йому голову, а не поневолює.

«- А, так ти не хотів, щоб я цілувала тебе в уста Іоане? Що ж, тепер я поцілую тебе…Я вкушу твої губи зубами своїми, як кусають стиглий плід. Але чому ти не дивишся на мене, Іоане?.....Чому ти не дивишся на мене? Ти відштовхнув мене… І чим це закінчилось, Іоане? Я жива ати вже мертвий, і голова твоя належить мені…Ах Іоане, Іоане – ти єдиний кого я любила…» (Оскар Уайльд)

Висновок.

Отже підводячи підсумок так званої екскурсії у світ войовничої агресивної вроди, мене непокоїть лише одне питання: чи варто проливати кров за високі ідеали чи знічев’я в такий спосіб досягати мети, а чи насправді це стовідсотковий метод вирішення проблеми… може панацея від поганих людей? Чому красива жінка може бути нестримно жорстокою у прагненні за будь яку ціну оволодіти ситуацією? Проте, в нашому житті завжди є місце патріотизму і самопожертві на благо батьківщині – у всіх вона одна. Вбивство не вирішить проблему, це – квиток в один кінець і кат і жертва рівномірно приречені…І коли вже людство збагне, що жодна, здавалося б найвища мета не