Перемінення, яке стосується компонентів асамблеї: йдеться мова про переміщення людини – егоїста в сина сповненого Духом Отця, йдеться про перемінення багатьох окремих автономних індивідуумів в спільноту братів та сестер сповнених любов’ю. Йдеться мова про освячення та обновлення грішників через втілення у самопосвяту Сина. Саме це і є вершина, сенс та центр Євхаристійного богослужіння.

6. Епіклеза

Пришестя Христа, участь у Його самопосвяті та перемінення дарів з метою перемінити при часників в єдине еклезіологічне тіло Христа це все стається через діяння Святого Духа.

З реформою літургії, яка розпочалася ІІ Ватиканським Собором, епіклеза (прикликання Святого Духа) знову отримала своє особливе місце в євхаристійному богослужінні, особливо в латинському обряді. У трьох нових євхаристій них молитвах вона поставлена перед словами установлення у формі прикликання Святого Духа для освячення дарів: “зараз молимо Тебе Отче: щоб Святий Дух освятив ці дари для того, щоб вони сталися тілом і кров’ю Ісуса Христа, нашого Господа” (4 Євхар. молитва). Канон античної Церкви св. Іполита включає в це закликання також освячення служителів і натякає таким чином на більшу сферу перемінення Євхаристією. Тобто не лише дари але також причасників та все те, що з ними органічно взаємопов’язане (космічний характер Євхаристії).

Завдяки відновленню характера Євхаристійної епіклези був кинутий міст на берег Східної Церкви, в якій літургія епіклези була завжди конститутивною та суттєвою частиною літургії.

Лімський документ описує роль Св. Духа, як “того, хто робить присутнім та живим історичне Слово Христа. Це об’являє те, що Євхаристія не є магічним та автоматичним діянням, але молитвою зверненою до Отця, який приймає абсолютну залежність Церкви від Нього” Lima, Eucaristia14 e Commento a 14).

Пневматологічний аспект виражає персональний характер євхаристійного переміщення. Святий Дух в дійсності ознаменовує (витискає характер) персональної та пре ображаючої присутності Отця та Сина в іншому. Перемінення через Святого Духа є перемінення із середини. Отож Євхаристія, в контексті епіклези означає те, що служителі дозволяють статись відкритими на реальну пневматологічну присутність задля Пришестя Господа, який перемінює усю асамблею та всіх тих, які в ній об’єднані.

7. Есхатологічний аспект Євхаристії

В латинському обряді особливого есхатологічного забарвлення надають такі слова: “Звіщаємо Твою смерть, визнаємо твоє Хрещення, на Твоє пришестя чекаємо...”

В Східній літургії: “хрест, гріб, тридневне воскресіння, на небеса вознесіння, другий і славний прихід”. Як бачимо анамнез має есхатологічний характер, тобто є спрямований на майбутнє.

Євхаристія не є лише пам’ять, яка реалізується або актуалізацією минулого, але має передусім есхатологічне забарвлення, тобто вона є ефективним символом майбутнього завершення.

Вже в античних образах бенкет є образом майбутнього світу. В тому самому дусі представляють трапезу також і синоптики, коли говорять про завершення бенкету в Божому Царстві (Лк 22,16: “кажу вам, що вже не їстиму її, поки не сповниться в Божім Царстві.”) а також в (1Кор 16,22: “Хто не любить Господа, хай буде проклятий. Марана та!”; 11,26: “Бо щоразу, як тільки їсте цей хліб і п'єте [цю] чашу, звіщаєте Господню смерть, аж поки Він не прийде.”). Отож цей есхатологічний момент Євхаристії “вказує на те, ким світ має статись: даром та хвалою для Створителя, універсальне сопричастя в Христовому тілі, царство справедливості, любові та миру в Святому Дусі” Lima, Eucaristia 4. Тим, що євхаристія репрезентує світ на якого надіємося набуває функції стимулу та перемінення: порівнюючи зміст богослужіння та щоденну реальність ми досвідчуємо наскільки світ є ще недосконалий, а тому цей образ майбутнього світу штовхає та надихає християнина краще та якісніше заангажуватися до події, яка переводить від недосконалого світу в звершений. Таким чином кожне богослужіння відновляє надію паломника до обітованої землі.

На відміну від поганського культу літургія немає абсолютної цінності, вона має цінність лише у відношенні до Христа і у відношенні до конкретної людини. Отож не ми є тими, які творимо літургію, яле літургія творить нас. Ми не можемо зводити літургію до нас але через Божий Дар можемо підноситись до реальності літургії. Бо літургія не є славлення того, ким ми є але того ким маємо бути.

8. Служіння Церкви

Євхаристія є центральне богослужіння Церкви. Церква не славить в Богослужінні саму себе, але передусім Історію спасіння. Їй вона завдячує своєму існуванню. Церква славить надію, яке є її душею та спрямовує її до життя. Але передусім вона славить пришестя Христа, яким вона преображається. В цьому богослужінні вона одночасно представляє те, чим вона є або краще сказати ким могла б статися. Вона є сопричастям та спільнотою, яка видає свідоцтво про Ісуса Христа і про Боже царство, яке Він благовістує. Вона є тою, яка намагається жити цим свідоцтвом, тобто таким чином, що служить ближньому і цим самим символічно представляє одне та інше: свідоцтво слова та свідоцтво ефективного діяння в літургійному богослужінні.

Церква є асамблеєю, яка єднається в єдиний організм, тобто є сопричастям святих, саме це є фундаментальною структурою церкви. Але важливо зауважити, що вона немає лише форму єдиної асамблеї, яка об’єднує усіх членів, але вона є характерна тим, що є спільнотою спільнот, або як висловився ІІ. Ват. Собор вона є сопричастям помісних церков.

Отож, якщо Церква представляється як сопричастя та спільнота, якщо Церква є по своїй суті спільнотою спільнот, або сопричастям спільнот, і якщо вона виконує уряд служіння, який має на меті об’єднати спільноту, тоді є логічно, що славлення Євхаристії