Коли Максим Ісповідник робить таке важливе розрізнення між образом та правдою, між тінню, образом та правдою, говорячи, що речі Старого Заповіту є тінню Нового, а речі Нового є образом Божого Царства, таким чином він підкреслює онтологію образу. Новий Заповіт не є фотографією правди чи фотографією останніх речей: але є образом есхатону. НЗ має участь, тобто посідає останні речі, але у матеріальній та історичній формі.

Таким чином, з однієї сторони є різниця між образом та правдою, яка нам дозволяє говорити в еклезіології про існування святих, які є грішники або живуть у певному стані боротьби проти зла; однак, з іншого боку існує участь в правді, і тому можемо сказати, що ідентичність образу, тобто справжнє буття образу, знаходиться в представленій особі, в представленій правді.

Тому, можемо та мусимо сказати, що ідентичність Церкви має есхатологічний характер. Іншими словами, Церква не є те, що є, але те, що буде. Церква є Таїнством задля цієї причини: тому що нам надає свою ідентичність, свою правду у історичній формі, у якій зауважується її слабкість, боротьба проти зла та гріху. Незважаючи на все, в цій історичній формі приховується скарб правди, який є правдивою ідентичністю Церкви.

Ось чому, не можемо займатись еклезіологією без Святих Тайн. Без Святих Тайн, які представляють правду Церкви в історичній реальності них не можемо сказати, що є Церква. Зараз можемо розуміти, чому Микола Кавасила міг сказати, що Церква «є ознаменована Св. Тайнами» (PG 150, 452 CD); тобто лише там можемо віднайти її визначення. Ось чому ми не маємо єдиного визначення Церкви. Якщо шукатимемо у Отців, то не знайдемо єдиного чіткого визначення Церкви. Схоластика намагалась віднайти, принаймні, деякі визначення і їх знайшла іншими ніж ми. Не можемо дати єдине визначення про Церкву, як для певної статичної реальності. Церква є об’явлена, покладена в світлі та здійснена в цих образах Божого Царства якими є Св. Тайни. Власне тому також і вона є Тайною, причому ж лише в «Тайнах» знаходить своє визначення.

Необхідно, перш за все розпочати від Св. Тайн, тому що там є реальність, реальність, якою живе Церква. Св. Тайни мають, до слова, характер, який її пояснює: вони є «іконами» реальності, «іконами» правди останніх речей, тобто представляють ідентичність справжніх та реальних буттів під історичною та видимою формою, адаптованою до теперішнього часу. Коли майбутнє представляється засобами, взятими з теперішнього, тоді маємо ікону. Однак, залишається незмінним те, що повна правда, ідентичність ікони є не теперішньою але будучою ситуацією.

Отже, Святі Тайни є об’явлення в часі есхатологічної реальності. Тобто йдеться мова про досвід, який можемо мати від пережиття цієї реальності в літургійному житті Церкви: бачити, нюхати, слухати...

Тепер необхідно поставити наступне питання: коли кажемо Св. Тайни, що, маємо на увазі? Св. Тайна є представленням, історичним представленням, есхатологічної реальності, тобто тієї реальності, яка прийде у її повноті лише коли прийде кінець часу. Це є вічна Божественна реальність, яка об’явилася в тілесному вигляді, яка досягне своєї правдивої повноти та краси лише у кінці часу.

Отож, Правда Св. Тайн не знаходиться в історичній реальності, яка змінюється, але в кінцевому стані Божого Царства. Бог їх такими бачив і такими їх бажає. Справжня ідентичність створіння та правда знаходиться в їхній есхатологічній формі, тому що правда створіння залежить від Божої волі, від того, як Бог їх бажав. Вона є представленням справжньої та останньої реальності, формою та способами історичної присутньої реальності, - називається Св. Тайна.

Святі Тайни не є реальністю які досягаються в церкві але є Церквою. Чому Христос є Тайною в найвищій мірі, бо в Його людськості об’являється Божество, Царство. Власне тому Церква є у найвищій мірі Тайною. В її тілесності, структурі об’являється Боже Царство. Тому святі Тайни не є окремою частиною трактату, поряд з іншими трактатами але Церквою. Таким чином ми прямуємо до Євхаристії.

Свята Літургія представляє будучі речі, не лише їх символізує – у цьому є велика різниця -, вона є їхній образ, тобто їх представляє в їхній реальності під формами і способами теперішнього часу. Коріння цієї іконічної онтології знаходиться в Біблії. Перш за все в пророчій літературі, або краще сказано у апокаліптичній, яка розвинулась вкінці СЗ, у Книзі Даниїла та в інших Книгах (Ісая ітд.). Ця репрезентація есхатону в єврейській традиції а також й християнській набуває форми репрезентації „небесних” реальностей. Немає різниці між Царством небесним та будучим Царством. Іконічна онтологія є спосіб, який робить можливим бачити правду, Боже Царство, яке є понад досвідом історичної реальності. Пророк бачить Божий Трон на небі та бачить останні речі Nella letteratura apocalittica si usa piщ il termine di «eschaton», ma esso si scambia, nella stessa letteratura, con quello di «celeste». Pertanto, sia che usiamo la parola «cose ultime», sia che usiamo quella «celeste», diciamo la stessa cosa.. Через іконічну онтологію репрезентується певна правда, певна реальність, що, перш ніж є реальність останніх речей, то у історії вона являється у історичній формі.

У цьому розумінні, Свята Тайна, яка краще представляє останні речі або небесні є Св. Євхаристія. Вона має свою реальність, свою правду у сопричасті створеного з не створеним, в єдності створеного з нествореним, і то конкретним способом,