цей судовий процес, закрити своє серце перед ним, тоді, коли „Рів” зкрахував обов’язково наступає „мішпат”. Як ми бачили „Рів” має спасаючу силу, якої „мішпат” не має. В той час, коли „мішпат”, залишає винного винним, „Рів” натомість, перемінює (трансформує) винного в невинного, перемінює неправедного в праведну людину. Отже „Рів” є спасаючий але не автоматично, бо завжди є можливість закритись на це спасіння. Про „Рів” говорить як СЗ так і НЗ.
Отже, що робить Бог перед обличчям зла? Бог відносно людини-грішника, впродовж всієї історії спасіння поступає лише виключно в динаміці „Рів”. Бог, супроти грішника є потерпілим, який вже простив винного приходить, щоб об’явити йому його гріх, щоб показати трагедію, яка випливає з того, що він скоїв, і таким чином приводить його до спасіння, примирюючи з собою. Бог по відношенню до людини не є суддею, бо суддя не може простити. Бог є потерпілий, Він є той, хто переносить зло, і коли Бог приймає тіло, то це стається видимим на його тілі, зло навіть вбиває Божого сина. Отже Бог є потерпілий, який подає своє прощення, і це подавання прощення в „Рів” називається „звинувачення”, тобто намагання переконати мене не робити зло. Тому людина будучи свідомою цього має визнати свою вину. Необхідно зауважити, що покаяння грішника не випереджує прощення, тобто не є причиною прощення, але Бог мене прощає, і тому, що Він мене прощає я тепер можу учинити перед Ним покаяння. З іншої сторони, коли я не каюся, і хоч прощення зі сторони Бога дається, але ніколи не може бути моїм, оскільки не чиню покаяння. Отже покаяння не є нічим іншим ніж прийняттям Божого прощення. Боже прощення знищує мою вину та повертає невинність.
Отже ми розглянули два способи, якими Бог відповідає на зло, і є зрозумілим, що судовий процес „Рів” має сенс і може практикуватись лише тоді, коли людина є жива, лише тоді, коли людина є в історії, лише тоді, коли має можливість визнати свою вину та навернутись, або краще бути наверненою. Але коли історія закінчиться „Рів” більше не діє. Тоді Бог робить „мішпат”, що має есхатологічний характер.
Вже в СЗ можемо зустріти велике значення гріху людини перед обличчям Бога та прощення Бога перед обличчям людини: на базі Союзу, який без числа раз людина розривала, та без числа раз Бог його відновлював. В життя Ізраїля вступає концепція „примирення”. Вірність Йагве до свого Союзу є фундаментом цього „примирення”, яке спочатку розуміється, як плід Божого милосердя. Це милосердя не має меж, але одночасно не жаліє справедливих покарань як для окремої людини так і для народу. Боже покарання є „справедливе”, передусім тому, що має терапевтичний характер: воно стимулює до навернення та нагадує каючомуся грішнику, про його невірність та закликає до чування, щоб не впасти.
Пророки (Єремія, Єзекиїл), в свою чергу, були тими, які виховували в народі свідомість динаміки гріх/прощення та невірність/вірність. Вони виявляли гріх, запрошували до навернення (шуб) та благовістили про Боже прощення, гарантом, якого був Божий Союз. Останнім пророком, який закликав до навернення був Іван Хреститель.
Літургія мала характер „нагоди”, тобто йдеться мова про випадки (епідемія, напад чужинців, неволя), які змушували до покаяння, приводили Ізраїль до свідомості, що необхідно визнати свій гріх та навернутись до Господа, отримати прощення. Але були також і дні, спеціально призначенні для покаяння спільноти. Найбільш важливіший з них є „День Божого прощення”: „Йом Кіппур”.
В НЗ вся увага зосереджується на Ісусі Христі та на його ставленні супроти гріху та грішників. Відносно гріху ставлення Христа є незаперечне - „засудження”, екзегети відносно цього відношення Христа до гріху визначають ядро його проповідей: ”наверніться і увіруйте в Євангелію” (Мк 1, 15), цим Христос закликає відвернутись від гріху та повернутись до Бога. Христос проповідує це відкликаючись на те, що з ним і через нього вторглось Боже Царство. Наверніться та увіруйте в Євангелію, бо час сповнився і Боже Царство є близько.
Відносно грішників поведінка Христа не має характеру „засудження”, але навпаки прощення.
а) Взаємозв’язок між прощенням та оздоровленням
В євангеліях проповіді про відпущення гріхів є тісно пов’язані з розповідями про оздоровлення. Це говорить про те, що діяння Христа не прямує до того, щоб просто визволити людину від гріху але до оздоровлення всієї людини. (Мк 2,1-12) та ін.
б) Єдність між отриманим прощенням та соціальним примиренням.
В молитві „Отче наш” запитання відносно прощення Бога є поєднане з власною готовністю простити іншим (Мт 6,12). Отже можемо зробити висновок, що існує тісне співвідношення між прощенням Бога та соціальним примиренням: прощення з Божої сторони ототожнюється з певною трансформацією грішника. Грішник може примиритись з Богом, та це Боже примирення може його перемінити в праведника лише тоді, коли він вступає в динаміку примирення з Богом (конкретно у своїх відношеннях з ближнім).
в) спільнота – місце навернення
Новозавітня література говорить про недоліки окремих членів спільноти. Одним із завдань спільноти є творити братні відносини з цими членами спільноти: „Браття, як людина й упаде в який прогріх, то ви, духовні, виправляйте такого духом лагідности, сам себе доглядаючи, щоб не спокусився й ти! Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового” (Гал 6,1). Хто є наповнений духом мусить намагатись з любов’ю та ніжністю привести тих, що зблудили на правильну дорогу.
Допомога мусить відповідати