в) Примирення: коли закінчується визначений період для покаяння каянникі знову урочисто під час літургійної відправи приймають до євхаристійної спільноти (часто у Великий четвер). Завершується їхнє прийняття до спільноти Святим Причастям.

З причини такої процедури покаяння античної Церкви називається покаянням екскомунікою.

2. Богословські зауваження

Основоположні стежки богословії покаяння можна розпізнати вже від форми цього процесу. Передусім два фактори дозволяють подолати гріх: особиста праця та примирення зі спільнотою.

Особиста праця: Покаяння повинно відповідати важкості гріху, адже покута, яка б не відповідали залишилася б не ефективною для навернення грішника. З погляду східних богословів покута особливо набуває терапевтичного характеру (покаяння є необхідна так само як процес оздоровлення є необхідний для хворого. Натомість на заході покаяння набуває більше юридичного характеру (необхідність сатисфакції, необхідно заплатити борг, щоб пені тент був знову вільний).

Другим фактором є спільнота: Вона підтримує дух пенітента. Але в першу чергу необхідно зауважити, що урочисте повернення до спільноти являється сакраментальним дійством примирення з Богом: через знову встановлений мир зі спільнотою (pax cum ecclesia) каянник віднаходить мир з Богом (pax cum Deo). В діяннях спільноти діє (так як і у випадку Хрещення) сам Христос.

3. Розвиток покаяння в напрямку тайної сповіді та багаторазового розгрішення.

а) Публічний спосіб покаяння, до якого можна приступити лише раз за життя триває в античній церкві аж до 4 ст. Але з часом ті, які осквернились важкими гріхами стараються відкладати покаяння аж на кінець свого життя, з тієї причини, що покути були дуже важкими, а також тому, що є небезпека впадання в тяжкий гріх після примирення знову. Таким чим ця практика публічного покаяння стається нормальним звичаєм приступати до цієї Тайни на смертному ложі. Але це творить певний вакуум: покаяння зникає з головного та найбільшого відрізку життя християнської спільноти.

Але в кінцевому результаті цей вакуум в 4 ст. наповнився іншою практикою, який розширився з британських островів на весь континент.

Авторитет Церви на перших порах бореться проти цієї нової практики. (Синод в Толедо 589 PL84,353). Інший реформаторські синоди, намагаються зберегти античний спосіб покаяння та пропонують компроміс: приватне покаяння належить для приватних гріхів а публічне для публічних. Нова практика вступає в життя 1800 а в 13 ст. приймає багаторазове покаяння церковний авторитет. Новий спосіб покаяння має такі особливості:

1) можливість повторити

2) додержання тайни сповіді

3) прогресивне зменшення терміну покути

б) Богословський розвиток

Разом зі зміною практик змінюється та з’являється нова богословська концепція покаяння. Переходом від публічного покаяння до приватного роль спільноти поступово відходить на задній план але натомість на перший план виступає роль священика. Священик, який проголошує для пенітента прощення Бога стається священиком, який розгрішає іменем Бога.

Щодо питання елементу, який в покаянному процесі Церкви остаточно знищує вину, то акцентування часто змінюється: В античній Церві він ставиться на намагання каянника ат на роль спільноти. Натомість перше середньовіччя підкреслює сповідь гріхів. Така сповідь, яка приносить каяннику сором, вже тим самим вважається покаянним вчинком. Покаяння стається по суті „сповіддю”. В ранній схоластиці (ХІІ ст..) вирішальним елементом в Тайні Покаяння є розкаювання та біль. Це вважалось найбільш суттєвішою частиною з трьох обов’язкових діянь зі стоеони каянника (сповідь, каяття, задосить учинення); Прощення гріхів зі сторони Бога отримується актом розбудженням жалю за гріхи. Схоластика ХІІІ ст.. намагається поєднати це розуміння з необхідністю священичого розгрішення.

Іван Дун Скот (+1308) ідентифікує сакрамент швидше з розгрішенням священика а сповідь, каяття та задосить учинення згідно нього є всього лишень необхідними умовами, але не частиною сакраменту.

В античній Церкві та в ранньому середньовіччі вважається, що примирення з Богом є тісно взаємопов’язане з примиренням з Церквою, але це переконання супроводжує свідомість того, що Боже милосердя є набагато більше ніж можливість покаяння Церкви. Схоластика говорить, посилаючись на на Мт 16,19 та Мт 18,18, про „владу ключів” дану священикам але це пояснює різними способами: рання схоластика вважає, що лише Божа благодать дає прощення, та розвиває теорію декларації: священичим розгрішенням священики декларують, що той, хто вже був попередньо розгрішений від Бога, є чистий і може знову приймати участь в Божому культі. Біблійні моделі є священики Ізраїля, які проголошують оздоровлення прокажених (Мт 8, 4), та апостолам, які розв’язують лазареві пов’язки, вже покликаного до життя (Ів 11,44). Натомість Тома Аквінський (+1274), виходячи з теорії про інструментальну причину Святих Тайн та з допомогою вчення про матерію і форму, вчить про справжню ефективність сакраментів: завдяки взаємній грі між розкаюванням та розгрішенням народжується таке розположення каянника, що дозволяє Богові дати прощення. І на кінець Іван Дун Скот опрацював теорію про два шляхи відпущення гріхів:сакраментальний спосіб (через розгрішення) та екстра сакраментальний (чеснотою досконалого розкаювання). Але оскільки в реальній практиці ніхто не може бути впевнений досконалого жалю, він вважає, що в будь-якому випадку належить приймати прощення гріхів через сакраментальний шлях.

Систематичний аналіз

а) Примирення – фундаментальний термін у св. Тайні Покаяння.

Термін “riconciliаtio” (примирення), який був центральним терміном в Тайні Покаяння Античної Церкви, сьогодні знову