1.2. «Ви є царське священство» (1Пт 2,9)

Ісус не був ані царем, ані священиком (в сенсі офіційно поставленого служителя культу). Його родина не належала до коліна Леві. Але натомість вважався Пророком (Mк 6,4 пар; Lк 24,19; Ів 6,14). Покликаний від Бога, Він посвятив все своє життя для послання, яке мав благовістити. Коли в наступних свідоцтвах НЗ про нього говориться як про Царя та Священика, то ці титули розуміються у зовсім іншому сенсі. Згідно Євангелії від Івана він об’являє царство в ситуації повного знесилення Ів 18,33-37). Лист до євреїв його називає «первосвященик віри, яку ми визнаємо» (Єв 3,1); Однак він не є ним з культуальних жертвоприношень, «з мотиву крові бичків та козлів..., жертв та приношень за гріхи», але з причини посвяти всього свого єства, дару свого життя (10,4-10), не з причини жертвоприношень, які неустанно повторюються, але з причини посвяти його життя принесеного «один раз і на завжди» (7,27; пор. 10,12). Тому після Нього вже більше не має потреби жодного культу всепалення (10,18).

Передусім для християнської спільноти замість культуального всепалення входить «духовне жертвоприношення»: поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі. (Єф 5,2), дар власного життя, яким є «свята жертва принесена Богові» (Рм 12,1; пор. Фил 2,17; 2 Тм 4,6). І це не є завданням окремих індивідуумів які наділені владою виконувати певні обов’язки, але є завданням всіх віруючих. Тому титул священик, окрім Христа, також належить усій спільноті (в жодному випадку окремим служителям новозавітного культу): «ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого» (1 Pt 2,9; пор. Вих 19,5+; пор. Ап 1,6; 5,10).

1.3. Особливі служіння в новозавітній спільноті

У новозавітній спільноті установлюються різні служби. Різні, згідно місць та ситуацій, народжується велика різноманітна структура служб.

Павло виходить з того факту, що кожен член спільноти посідає специфічні, характерні дари, які можуть бути визнані як дари святого Духа (чбсйумб). З так званої комбінованої гри харизмів народжується жива спільнота, хоча не розпізнаються чіткі границі відносин щодо субординації та настоятельства. Особливо важливими для Павла є пророче служіння. (1 Кор 12,4-11.28-30; Рм 12,6-8; 1 Сол 5,12).

Юдео-християнські спільноти керуються колегією «старшин» (рсеувхфеспй, пресбітерой), згідно моделі окремих спільнот. В Єрусалимі пресвітери або старійшини співпрацюють разом одно згідно з Дванадцятьма, які називаються апостолами (Ді 15,2.6.22+). Пізніше, (через ситуацію, яка склалася) установлюється Сім, служіння яких відрізняється від Дванадцятьох, їм доручається завдання дияконії (Ді 6,2-4); однак двоє з них, а саме Степан і Пилип, стаються проповідниками, які були як ніхто ефективними (Ді 6,8-7,53; 8,5-13.26-40).

В грецькому середовищі приживається модель, яка повстає на основі моделі громадської адміністрації, функція «наглядач» (ерйукпрпт, епіскопос). Спочатку єпископи керують спільнотою колегіальним способом (Фил 1,1: «ерйукпрпм» в множині!), але пізніше (в пасторальних листах) монархічним способом. Також в пасторальних листах єпископи виступають як оборонці віри «святої доктрини» (1 Тим 1,10; 2 Тим 4,2s.; Тит 1,9; 2,1; пор. 1 Тим 3,2; Тит 2,7).

Окрім того говориться про дияконів (Фил 1,1; 1 Тим 3,8-13), які правдоподібно вирішують (подібно, як це робили спочатку «Сім» з Єрусалиму) передусім разом з Єпископом соціологічно-харітативні завдання, Згідно Фил 1,1, з головою спільноти. Вони наділяються владою дияконії (попри завдання проповідування,яке належить передусім апостолам та пророкам) яка являється фундаментальним діянням спільноти.

Важлим та актуальним на сьогодні є дискусії відносно заангажування до різних служб також й жінок. Незаперечним є той факт, що при виконанні різних служб в новозавітній спільноті зустрічаємо також жінок: чотири доньки Пилипа обдаровані даром пророцтва (Ді 21,9); Фіва, дияконеса з Церкви в Кенхреях (Рим 16, ls.); Юнія, правдоподібно жінка Андроніка, яка на пропозицію Павла займає місце «вчителя» між апостолами (Рим 16,7). (...)

1.4. поставлення до священнослужіння через покладання рук

Більшість новозавітніх писань не подають жодної інформації відносно літургійної форми поставлення до цієї Тайни. Лишень Діяння апостолів та (в більш ясніший спосіб) пасторальні листи говорять в цьому контексті про покладання рук. (загальне значення цього покладання є благословення, жест оздоровлення та символ надання влади).

Згідно Діянь апостолів „Семеро” були вибрані для спільноти, тому апостоли моляться над ними і вкладають на них руки (Ді 6,6). Антіохійська спільнота вибрала для місії Варнаву і Павла, вона їх вибирає після того як виконала піст, молилися на ними і поклали на них руки (Ді 13,1-3); під час їхньої подорожі Павло та Варнава поставляють «в кожній спільноті через покладання рук деяких старійшин, і після того, як помолилися та постили віддають їх Господу» (Ді 14,23).

Пасторальні листи говорять в більш загальніший спосіб про дар благодаті (харизма), який пов’язаний з вкладанням рук та з обов’язками, які з цього випливають: « Не занедбуй свого дару, що був тобі даний пророцтвом з покладанням рук священства.» (1 Тм 4,14; пор. 2 Тм 1,6). Вкладання рук та пророчі слова, є діянням старійшин, але справжній утілювач духовного дари є Бог; на це посилаються вирази «духовний дар» Бога та пасивна форма «тобі є дано» (passivum divinum). Вкладання рук не є лише супроводжуючим жестом,