вступивши у полеміку із християнським монахом Пелагієм ( після 418) та його антиманіхейським наголошенням свобідної волі, Августин вважає за неможливе, що через гріхопадіння корумпована людина може без гріха практикувати свою сексуальність. Зіпсутість людини він вбачає насамперед в тім, що тілесне задоволення пригноблює дух та “майже виключає повну гостроту та пильність думки” (Augustinus, Civ.Dei XIV 16). Тут проявляється вплив стоїцизму та маніхейства. Все ж біблія повчала його, “що зв’язок між чоловіком та жінкою є чимось добрим” (Augustinus, De Bono Coni. 3). “Добрим” подружжя є через три “добра” Мається на увазі три добра як три добрі ознаки чи цінності подружжя. (Примітка перекладача) (bona) які урівноважують недоліки: Вірність (fides), потомство (proles) і свята тайна (sacramentum): “Під вірністю розуміється виключення поза подружнього зв’язку з будь ким іншим чи іншою; під потомством, що дитина має бути сприйнята з любов’ю ... і сумлінно вихована; під святою тайною, що подружжя не може бути розірваним” (De Gen.9.7 [12]). Під “сакраментом” тут не розуміється насамперед певний освячуючий знак, але його слід розуміти у змісті святого ов’язку. На основі великого авторитету Августина його “теорія зрівноваження” (цінності подружжя зрівноважують недоліки сексуальності) та ідентифікація “сакраменту” та “нероздільності” була дефінуючою для теології подружжя наступних століть.
3.2. Розвиток до юрисдикції Церкви щодо заснування подружжя
У античних часах формальне заснування подружжя було настільки ж справою Церкви як і у біблійних часах. У середньому віці у багатогранному та тривалому процесі, який розтягнувся на більш як тисячу років і лиш на Тридентійському Соборі (1545-1563) знайшов своє попереднє завершення, поступово зростає компетенція Церкви щодо визначення форми та умов заснування подружжя. Окремими стадіями цього процесу були батьківське благословення подругів, присутність священика під час весільної церемонії, вінчання перед церковним входом (яке було спочатку передбачене лиш для подруж клириків), “подружній екзамен” перед парохом, який мав вияснити чи немає подружніх перешкод. Важливу роль відіграли також занепад державного авторитету кінцем античних часів та довірення єпископам громадських урядів. “Псевдо-ізидорійські декреталії” (біля 847) вимагають офіційного заснування подружжя в Церкві, впливовий каноністичний підручник болонського професора церковного права Граціяна (Decretum Gratiani, біля 1140) переймає цю вимогу, а IV. Латеранський Собор (1215) вже виразно забороняє неофіційні (“klandestine” = таємні) заснування подружжя і заповідає священикам пильнувати чи не існують подружні перешкоди (DH 817).
Все таки у цілому середньовіччі вінчання не було умовою чинності подружжя: також “таємно” заключені подружжя були чинними. Основою цього було переконання, що подружжя чинить не що інше як вільно висловлена згода подругів і що також Церква має респектувати цю згоду. Таке (що походило із римського права) переконання (consensus facit nuptias = згода чинить одруження) виникло із своєї сторони у процесі довгих полемік із юридичними поглядами із франкомовного простору (наприклад архієпископ Гінкмар із Реймсу (Hinkmar von Reims) [882]: Подружжя постає через статевий акт). Санкціонований папами Олександром ІІІ. (1159-1181), Інокентієм ІІІ. (1198-1216) і Григорієм ІХ. (1227-1241) компроміс звучав: через згоду подружжя є чинним (matrimonium ratum = чинно заключене подружжя), через статевий акт є нероздільним (matrimonium consummatum = довершене подружжя). Але чим раз більш знаходило не сприйняття того, що неофіційні заснування подружжя, фактично часто були причиною санкціонованих Церквою перелюбів, священики не могли через нестачу доказів відмовити церковне вінчання тим, які залишили подруга із неофіційного подружжя i просили про офіційне вінчання з іншим. Через те вкінці кінців Тридентійський Собор (1563) пов’язав зобов’язання щодо дотримання церковної форми заснування подружжя з його чинністю: Відтоді основоположно вважаються такі подружжя чинними, які є заключеними відносно форми приписаної Церквою (“обов’язок форми”; пор. DH 1813-1816).
3.3. Спроби розуміння сакраментальності
У античній Церкві основною темою було моральне оправдання подружжя, у ранньому середньовіччі його правове обґрунтування. Лиш у високій схоластиці догматична рефлексія стає на перший план. Коли ранньо-схоластичні теологи дефінували, що таке сакрамент та визначили їх число у сім, то хоча подружжя і ввійшло у цей перелік, все ж йому не придавалося значення дії Божої благодаті (на відміну щодо всіх інших сакраментів і у протилежності до сформульованого поняття сакраменту). Дійсний звичайно для всіх сакраментів принцип: “Efficiunt quod figurant” (вони спричинюють те що символізують) мав тут певний виняток. Сакраментальність подружжя вбачалась лиш в тому, що християнське правомірно заключене подружжя робить дозволеним те, що по собі є забороненим.
Такий характер винятковості оснувався з поміж іншого на тому, що подружжя було установлене вже в Старому Завіті (а лиш Христом установлені сакраменти мають дію благодаті) з передачею грошей при його заключенні (якщо б це спричинювало дію благодаті, то тоді кожне заснування подружжя було б симонічною купівлею благодаті) і на переконанні, що сакрамент має місце на основі згоди подругів (відносно дефініції сакраменту Гуґо від св. Віктора [ 1141] Святі Тайни містять благодать “на основі освячуючої дії” [ Загальна доктрина про Святі Тайни 3.2.1.] Його повна дефініція сакраменту у розділі Загальна доктрина про сакраменти 3.2.1. звучить: “Сакрамент є матеріальним елементом .... і який на основі певної схожості представляє (representas) невидиму, духовну милість, яку на основі установи [через Христа] означає (significans) і на основі освячуючого свячення містить (continens)” (Hugo von St. Victor, De Sacr. I 9,2). , однак священиче благословення не було все ж конституючим для н подружжя). Вирішаючим був напевне ще завжди дієвий песимістичний погляд на сексуальність. Молитовне життя та