Весільний обряд є знову ж таки (реалізуючим) символом здійснення подружнього життя. Висловлене перед спільнотою слово, яким чоловік та жінка взаємно приймають себе як подругів, не є лиш інформативним, але також преформативним, що творить певну реальність, а саме через символ прийняття, яке вже почалось давно, ще перед цим символом і після цього на протязі цілого життя має здійснюватися, саме в цьому символі зосереджується і створюється зобов’язання. У цьому відношенні можна говорити про сакрамент заснування подружжя. Те, що цей символ стоїть у зв’язку з літургійним обрядом є дуже важливим для тих, хто вбачає зв’язок між союзом, який укладають чоловік та жінка, і союзом Бога з людьми.

Те, що схолатичні теологи встидалися зараховувати заручини (що також на їх думку представляли сакрамент) Христа з Церквою до сакраментальних дій, не можна пояснити лиш наслідками песимістичної оцінки сексуальності, але також думками про каузальність як основоположний концепт теології святих Тайн. У дійсності, важко є любов Христа до Церкви зрозуміти як ”дію” певного сакраменту; вона є властива кожній діяльності Церкви. Навпаки тут показується, що може надати категорія реального символу (знака який реалізується) для розуміння сакраменту: те що символізується не мусить через символ виникнути; але воно відбувається, конденсується, наближується в символі.

4.3. Символ віри

Чоловік та жінка як правило не одружуються, щоб прийняти сакрамент, але тому що бажають заснувати один з одним спільноту життя. Але спільнота життя є відносно католицького розуміння святою Тайною. В жодній іншій святій Тайні не є так тісно один з одним пов’язаними земна дійсність і знак віри. Подружжя не є викорінене із земної дійсності і посвячене якійсь вищій меті, але земне подружжя як таке є місцем перебування Бога. Сильніше ніж всі інші говорить свята Тайна подружжя про “інкарнаційну” структуру благодаті і про єдність любові Бога та любові до ближнього. Для тих, хто підтверджує цей зв’язок, подружжя стає знаком близькості Бога: подружня спільнота робить очевидною фасцинуючу та вражаючу таємницю Бога, а довіра до Бога надає подружжю особливої глибини та міцності. Літургійне славлення ве+сілля є вираженням цього: Вона є знаком віри в Бога, як джерела та горизонту любові.

Християнське переконання, що там, де дійсно є відносини у любові, відбувається любов Бога, відноситься на всіх людей. Але ті які в це не вірять, не пов’язують цього характерного знаку з подружжям. Католицька теологія виражає усвідомлення цієї обставини на той спосіб, що хоча і визнає офіційно заключене подружжя між невіруючими як чинне, все ж не називає його святою Тайною. Відмінність відноситься на площину знаку, про внутрішню (анонімну) дію благодаті є тим самим нічого не сказано.

Різниця між сакраментальним і несакраментальним подружжям не є ідентичною з різницею між подружжями заключеними у Церкві і поза нею. Більш рішаючим критерієм є хрещення. Через те також подружжя між охрещеними поза католицькою Церквою християнами, незалежно від церковного вінчання, вважаються святою Тайною. Зміст такого розуміння відкривається, якщо розуміти хрещення як Тайну християнської віри та сприймати необхідну для католицького розуміння подружжя основоположну віру в єдність між божою любов’ю та любов’ю до ближнього як актуальну навіть там де, де подружжя не є виразно означене як св. Тайна.

Більше питань виникає зі сторони тих (число яких чимраз зростає), які хоча і є хрещеними, але не розділяють (більше) християнської віри. Існуюче церковне право також щодо них виходить із розуміння ідентичності чинності та сакраментальності. Це означає для хрещених у католицькій Церкві (якщо вони не покинули лоно Церкви): що якщо вони не будуть дотримуються церковних приписів щодо форми заснування подружжя, то їх подружжя буде вважатися зі сторони Церкви як недійсне. Хоча таке урегулювання і має з юридичної сторони перевагу щодо установи певної прозорості та правної певності; все ж тим, що поняття бути охрещеним та бути віруючим фактично ідентифікуються, не зважається на конкретну дійсніть і спричиняється до створення дилеми як для подругів, яких це стосується так і для церковної літургії. Через те (а також з огляду на практику Церкви щодо розведених) на даний час у межах католицької теології контроверзно дискутується можливість ідентифікації між чинністю, сакраментальністю, нероздільністю та неможливістю заснування другого подружжя.

Каноніст Клаус Людіке (Klaus Lьdicke) дійшов на основі знайдених ним у сучасному церковному праві неузгодженостей до висновку: „похідне зрівняння ‘чинність сакраментальніст нероздільність неможливість другого подружжя‘ є неправильним (K. Lьdicke, EheschlieЯung, 273). Екуменіст Отто Герман Пеш (Otto Hermann Pesch) пропонує радикально розв’язати зв‘язок (установлений на Тридентійському Соборі) між церковним вінчанням та чинним подружнім договором, а також відмовитись, „розуміти нероздільність подружжя з правових позицій і орудування, тоді б Церква не мала більше проблем із розведеними, що вдруге одружилися“ (O.H. Pesch, Ehe, 41). В подібному напрямку відбулось в 1972 році схвалення синоду католицьких єпархій Швейцарії, відносно якого громадянське заснування подружжя між католиками слід визнати як легітимне вінчання. В дійсності сьогодні Церква могла б тим більше відмовитись від обов’язку дотримання форми вінчання, „що ціль колишнього [тридентійського] заходу проти заснування таємних подружжів є повсюди там повністю та цілком досягнутою, де держава через