ця тайна стається присутньою в спільноті, у якій Ісус Христос є проповідуваний.
Ніколи в НЗ «mystйrion» не був покладений у відношені з літургійним дійством. З допомогою розуміння цього терміну та концепції таїнства можемо показати зв’язок святих Тайн з подією Христа та з таїнством Його присутності в Церкві.
Це Таїнство Павло подає у відношенні до спільноти, в якій Христос є проповідуваний. Це є «таїнство Бога між поганами»; «Христос у вас» [Christтs en hyтіn]: Кол 1,27). Також лист до Єфесян поєднує подібним способом Христа і спільноту: є факт, що «погани є покликані брати участь в тій самій спадщині, щоб творити те саме тіло» є «таїнство Христа» (до слова = таїнство є Христос) (Ef 3,4-6). Це є відношення повне любові, освячене та очищене між Христом та Церквою, яке порівнюється між Христом і Церквою, до любові між чоловіком і жінкою, назване «великою тайною» (Ef 5,32). Отож можемо вивести з цього чітке розуміння, що таке тайна: таїнство Боже є Ісус Христос — ця тайна стається присутньою в спільноті, у якій Ісус Христос є проповідуваний.
Ніколи в НЗ «mystйrion» не був покладений у відношені з літургійним дійством. З допомогою розуміння цього терміну та концепції таїнства можемо показати зв’язок святих Тайн з подією Христа та з таїнством Його присутності в Церкві.
2.2. Сакраментальна ментальність:
Тілеснісність історії спасіння в СЗ
«сакраментальною ментальністю» мається на увазі свідомість того, що історія Бога з людьми здійснюється у подіях спасіння, у діях та зустрічах, які історично відбулися. Вони стають символами Божої близькості: в них Бог об’являється людям та наближаючись до них їх перемінює.
Ця двояка структура (об’явитися — датися) розрізняє також концепцію об’явлення як авто комунікацію тобто: Бог дарується — і таким чином об’являє ким Він є. Отож сакраментальна ментальність означає:
Бог себе дарує людям фізичним (тілесним) способом, дозволяє досвідчувати себе у сприйнятливому вимірі
Екскурс
Сакраментальна ментальність є відмінною від міфічного розуміння культу. Для античної людини, на відміну від сучасної, відносини з божеством мали передусім вертикальний характер, тобто людина шукала Бога не стільки в світі як в космосі. Ритуал відбувався обов’язково у сакральному просторі, в міфічному храмі. Людина відчувала себе безсильною перед природою, бачила світ у якому жила, як щось хаотичне, не підпорядковане, який наводив на неї страх. Власне в храмі людина могла віднайти себе, відчути себе безпеці та гармонії, яка дає душевний мир. Для того, щоб зрозуміти життя необхідно вертатись до первовитоків. Це можна було здійснити завдяки храму та міфології. Простір у якому жила людина впорядковувався нею через певний культ, намагаючись зробити місце де вона живе безпечним для неї, тобто священним, намагаючись в такий спосіб перейти від хаосу до космосу.
Країни, міста, храми будувалися на зразок божественного світу, де панує порядок, космос. Вони відображали зовсім іншу реальність, ніж та, яка їх оточувала, та намагалась своєю хаотичністю їх розчавити. Вони намагались уподібнитись до тієї подоби світу, який ще був перед гріхом (ідея обелісків, центру, осі). У Храмі було можливо здійснити певне паломництво в напрямок центру та його первоствореної подоби. Входячи в цей храм, людина старалась повернутись до космосу, який мав створений світ. Для того, щоб розуміти життя їй було необхідно повертатись до своїх початків, до свого архетипу, тобто до моделі, яку мали боги, коли створювали світ.
Будь-які намагання розуміти світ (мисливство, архітектура, супружжя, смерть (...)) базувалося на переконаннях, що вони є образами архетипу. Це був спосіб як панувати над природою, яка наводила страх; це був спосіб, як знайти для індивіду йому властиве місце у створінні та здатність жити у ньому.
Отож культ твориться в першу чергу з внутрішньої природної потреби людини. Але в жодному випадку не можемо ототожнювати поганський культ з християнським, навіть не можемо пояснювати християнські обряди категоріями поганського культу. І хоча вживаємо ті самі культові елементи: вода, кадіння, олива, світло ..., але в християнському культі все є абсолютно відмінне. Християнський культ не базується на міфах, але на реальності Історії Спасіння.
Ми не переживаємо в обрядах ностальгію за минулим, чи повернення до минулості. В поганському культі обряд бум місцем де конкретне життя людини зустрічалося з її архетипом і через обряди творилось певне паломництво в напрямку минулого, в напрямку первостворенного світу. Повторювання міфічного обряду розумілось як знову відродження.
Міф виражає в обрядах, розповідях, жестах ... як народ розуміє життя. Є певним переміщенням реальності яке виражали у символах.
Характерні відмінності християнського культу:
Християнський культ не базується на міфах, але на реальності Історії Спасіння.
Християнське богослужіння не є лише обрядом: є передусім особистою зустріччю з Богом.
Не є спробою зустрітися Богом у минулому, але є святкування того факту, що Бог з'єднався з нами. Воплочення = кенпуйт, Він задля нас “випорожнився” (Фил 2,6-11) Бог є той, хто подолав дистанцію, а не обряд, яким намагаємось кинути міст. Це є дар Бога для нас а не наш дар Богові.
Християнський обряд не є ностальгічне повернення до минулого, до першого створіння – райського саду. Але є “анамнезом” подій спасіння. У християнському культі кладеться акцент на новому житті в Христі, Христі, який живе сьогодні посеред нас. Ми славимо, передусім, результат цих подій спасіння, як обітницю майбутнього есхатологічного Царства. Християнський обряд є хресною дорогою минулого та майбутнього у “сьогодні, тепер”.
Тому перші писання НЗ (Кор.; Рим.;) нічого нам не говорять про