Коли мистецтво входить в наше "Я", коли відчуваємо увесь світ і себе в ньому відбувається ототожнення внутрішнього і зовнішнього, логічного смислу мистецького твору та алогічного буття свідомості особистості, смислової предметності мистецтва й непередбачуваного почуття. Це є найважливішим продуктом духовної насолоди.

Своєрідність мистецтва полягає в тому, що воно потребує від сприймаючого і здатності відчувати красу твору, і водночас осмислювати свої переживання, самого себе, вести художній діалог у площині своїх людських можливостей.

У такий спосіб мистецтво, з одного боку, підіймається над людиною, а з іншого, – людина сама відкриває себе мистецькому світові, коли сприймає його. Репрезентація духовності в процесі художнього пізнання означає можливість усвідомити самого себе і тим самим зробити мистецтво здобутком власного духу.

Звідси можна зробити висновок, що перспективи становлення освіти пов'язані з перосмисленням цілей та завдань використання мистецьких дисциплін у практиці шкільної освіти, зі створенням умов для ефективного спілкування учнів з художніми творами, для ефективного спілкування учнів, вищим критерієм якого виступає вплив мистецтва на розвиток духовної культури особистості.

§ 2.2. "Ідеал духовності".

Виховання духовності учнів – це є найтяжчий процес фомування невидимого спонукання до дії, вчинку внутрішнього світу особистості. Іще із стародавнього світу життя людини мислячої відомо, що у вихованні дітей враховували принаймні два моменти, що у вихованні дітей є: постійне привчання до виконання конкретних дій, пов’язаних з роботою, мистецтвом, побутом та визнання над собою вищих сил, які допомагають або шкодять людині. Причому вважалося, що до цих вищих сил людина може знайти шлях через покоління, уміле ставлення, дари, добрі справи, тощо. Отже, це вище, невидиме, не осягнене визначалося як багатство, що впливає на життя і діяльність людини. Не зважаючи на те, що людина жила і живе у матеріальному світі, і мабуть має найбільше потреб матеріальних, духовні потреби, ідеали завжди вважалися вищими цінностями особистості. Природі духовного начала присвячено з давнини і до наших днів досить таки багато робіт. Тільки в ХІХ і ХХ століттях їй присвятили значну кількість робіт філософи і психологи різних наукових напрямів. Серед них помітні такі видатні постаті як В. Гегель, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, А. Камю, Ж. Лонетті, Х. Дрім, І. Шіллер та ін. Загалом усі вони у визначенні духовного спираються на психічні процеси і явища, пов’язані з свідомістю людини, її розумінням взаємозв'язку матеріального і духовного світу в життєдіяльності людей.

Так, наприклад, представники раціоналістичної школи вважають, що визначною стороною духовного є мислення, свідомість, а представники ірраціоналізму – незамислені аспекти, які проявляються у волі, почуттях, уявленнях та інтуїції особистості. Неважко помітити, що власне, одні і ті ж явища, процеси представники різних шкіл тільки називають по-різному, частково доповнюючи, уточнюючи "предмет" духу, духовного начала в людині.

У вченні Гегеля "дух", "духовність" поста – як явище до кінця не пізнане, але коли людина має духовність, то це є основою її різнобічного розвитку та діяльності в суспільстві. У зв'язку з цим варто простежити і погляди інших дослідників на природу духовного в людині, між батьками і дітьми.

Так, філософ, С. П. Франк духовність визначає як "внутрішнє життя, зв'язок людських глибин з надприроднім середовищем".11 Франк С. П. Духовная основа общества. – М.:Республика, 1992. – с. 75. Окрім того С. П. Франк намагається створити певну класифікацію людських духовних і душевних якостей, виділити почуття "периферійного", "зовнішнього" типу, пов'язані з фізичними відчуттями задоволення. Тай цей підхід не задовольнив самого філософа, і він доходив висновку, що лише християнство у своєрідній алегорійній і метафоричній формі виражає вселюдські духовні цінності.

Оригінальний підхід до розуміння "духу" і духовності виявили українські філософи та педагоги. Так, Григорій Сковорода, спираючись на давні українські традиції трактування "душі" і "духу", які головним чином сформувалися на основі давньоязичницької і християнської культур, грецької і класичної філософії та Біблії, засуджував прагнення до багатства, насолод матеріальних. З усіх багатств філософ найбільше поціновував духовні блага і душевний спокій, споглядання природи, мудрість внутрішню свободу і незалежність. В педагогічній діяльності та філософських поглядах Г. Сковорода дотримувався оптимізму, врівноваженості думки, душевного спокою, доброзичливості та сердечності у взаєминах з людьми, природовідповідності у вихованні та розвитку як дітей так і дорослих. З метою більш точної передачі свого розуміння "духу" і "духовність" Григорій Савич Сковорода виходячи з християнського світогляду наголошував, що "коли дух у людини веселий, думки спокійні, серце примирене, - то все буває світле, щасливе і блаженне."22 Сковорода Г. С. Твори. – К.: АН УРСР, 1961. – Т. 2. – с. 521.

У пошуках істини Г. Сковорода підійшов до логічного визнання ідеї Бога як найвищого "духу" і "духовності" в людині. Звідси відомі афоризми мислителя про те, що людина дивиться на Бога тими самими очима, якими Бог дивиться на людину. Таким чином, Г. Сковорода, досліджуючи природу "духовності" людини, на основі поєднання філософського, християнського і чисто логічного начал, надає пріоритету духовному, а не матеріальному її