Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався використати Тевтонський орден. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, укладеним

під опікою римської курії, обидві сторони одночасно роз-в'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але після то-го як князь Олександр Невський розгромив шведів на Не-ві у 1240 p., a 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям, Інокентій IV нала-годив з Руссю мирні відносини і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропозицією підкорити-ся Римській церкві. Князь рішуче відмовив і припинив відносини з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Іно-кентія IV внести питання про захист від загарбників у по-рядок денний Ліонського собору Римської церкви, склика-ного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку папа послав в Орду посольство на чолі з досвідченим дип-ломатом Джованні-Паоло дель Карпіні, який мав передати ханові пропозицію прийняти католицьку віру та встанови-ти мирні відносини з католицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустрітися з князями і пред-ставниками церковної ієрархії Русі й переконати їх у не-обхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів переговори з Іно-кентієм IV про організацію хрестового походу проти мон-голо-татар разом з європейськими державами за умови під-порядкування місцевих єпархій Римові.

Складне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропози-ції Папи Римського про спільні дії. Інокентій IV буллою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких кня-зів з римською церквою, але Данило, переконавшись у на-мірах папи, припинив відносини з римською курією. При-близно у 1254 р. папа вдруге пропонує Данилові королів-ську корону, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Данило коронувався в Дорогичині (на За-хідному Бузі) в 1254 p., але, зневірившись, знову розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський ім-ператор і римські первосвященики уклали Ліонську (1274 р.) і Флорентійську (1439 р.) унії. Однак на Русь вони не були поширені.

У першій половині XV ст. зав'язалася вперта боротьба між Москвою і Литвою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432 р.) митрополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа

Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Констан-тинополь свого кандидата на Руську митрополію — смо-ленського єпископа Герасима, якого в 1433 р. було затвер-джено митрополитом, але тільки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому від-мовили, повідомивши, що митрополитом усієї Русі вже поставлено грека Ісидора — активного прихильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу Ісидору, розрахову-ючи на допомогу папи у боротьбі з турецькими завойов-никами. Рим вимагав за це вступити в унію з ним і ви-знати верховенство римського первосвященика. Візантій-ський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втяг-нути до неї і Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зу-стріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох мі-сяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. Із собору, який проголосив унію (1439 p.), Ісидор їхав до Москви як кардинал і «легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських», тобто як фактичний на-місник Папи Римського в руських князівствах. Коли Іси-дор у березні 1441 p., відправляючи літургію, оголосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Його було тавровано як зрадника православ'я та ув'язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останньою особою грець-кого походження на чолі Руської церкви. Саме Флорентій-ський собор став однією з основних причин, через які Русь-ка церква почала добиватися автокефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Константинополь відмовився від унії. Проте Рим не від-мовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою на-шестя шведів з півночі, військ поляків — із заходу, тур-ків і ногайців — з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь папа Григорій XIII пропонує царю підкоритися «наміснику Бога на землі» та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропо-зиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводжувався ще одним неприємним для неї чинни-

ком: зростанням могутності сусідніх держав — Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель. У цей період Литва взя-ла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зайняла Київ, згодом — Поділля, частину Волині. Поль-ща захопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Україну супроводжувалося збройними протистояння-ми між ними. Але в 1385 p., відчуваючи загрозу Тевтонсь-кого ордену, Литва і Польща уклали Кревську унію