Розпочався процес окатоличення та полонізації. Пози-ції православ'я ослабилися, оскільки після нашестя мон-голо-татар резиденцію митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Го-род ельської унії 1413 р., за якою литовське боярство і шляхта були урівнені у правах і привілеях з польською шляхтою. З цього часу кожен литовсько-руський князь мав визнавати зверхність польського короля. На держав-ні посади претендували тільки римо-католики. У Галичи-ні почався наступ на «схизматів» — відступників, роз-кольників (так католики називали православних). Право-славна церква зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба огляда-тися на Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів — членів католи-цького чернечого ордену, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зумовлено тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» утвер-джувати хрест католицької церкви «на кресах східних», набувала поширення ідея унезалежнення від Риму. Проте єзуїти поклали край цим настроям, створили ефективну систему окатоличення литовського, білоруського та україн-ського народів, насамперед шляхти і православного духо-венства. Вони почали наполегливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаючи на пев-ний час традиційні для народу східні звичаї та богослуж-бові обряди, повинна була стати засобом поступового навер-нення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискре-дитацію православної церкви. Польсько-литовська фео-дальна верхівка, щоб ослабити вплив православ'я на укра-їнців і білорусів, намагалася створити незалежну від Мос-кви митрополію з центром у Києві, сприяла призначенню на вищі духовні посади осіб, що своїми вчинками дискре-дитували православ'я. Так, у 1583 р. Київським митропо-литом був Онисифор Дівочка, який всупереч канонам пра-вославної церкви дозволив одружитися усім своїм єпис-копам, навіть призначав священиками багатоженців, що обурювало віруючих.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як ком-пенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підкорення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучив-ши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі пред-ставники вищого православного духовенства. У 1590 р. львівський єпископ Гедеон Балабан, роздратований супе-речками з братством, втручанням у справи з боку Конс-тантинопольського патріарха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський — Дио-нісій Збируйський, пінський — Леонтій Пелчицький. Крім певних особистих мотивів, вони сподівалися, що унія урів-няє в політичних і соціальних правах як православне ду-ховенство, так і віруючих міщан, знать.

Після кількох таємних переговорів з представниками королівського двору, папським нунцієм (послом, представ-ником) вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право священиків на шлюб). Натомість вони при-ймали верховенство Риму и усіх справах віри та догмати-ки. Передбачалось, що новоутворена церква не входитиме до польської католицької церкви, а підпорядковуватиметь-ся Риму. Крім того, єпископи сподівалися на деяке по-слаблення тиску польського короля.

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бре-сті протягом 1594—1595 pp. Так були підготовлені до-кладні артикули (статті) унії, що виражали згоду та умо-ви її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада сприй-няла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї

авторитетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів «вовками в овечій шкурі», він за-кликав віруючих до протесту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обставин Г. Балабан зрікся своїх на-мірів щодо унії, перейшов в опозицію до неї. Єпископ пе-ремишльський Михайло Копистенський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього ду-ховенства, шляхетства і братств.

Однак король Си#ізмунд III, побоюючись, що право-славні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не по-годився на скликання собору, відправивши єпископів Іпа-тія Потія, Кирила Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони подали прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій щодо унії з Римською церквою, ознайо-милися й підписали Символ віри (філіокве), визнали вер-ховну владу папи, постанови Флорентійського та Тридент-ського соборів. Папською буллою уніатській церкві забез-печувалося збереження східних обрядів, право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів на місцях. З цього приводу навіть було викар-бовано медаль: з одного боку зображено портрет папи, з іншого — папа на троні, що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., папа просив Сигізмун-да III та католицьких ієрархів допомогти унії, а митропо-литу Михайлу Рогозі велів скликати собор єпископів для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Ри-мі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запро-шенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став собором і православної церкви. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спільного собору із противниками унії. Уніатський синод у складі митропо-лита ; п'яти єпископів і трьох архімандритів під керівниц-твом трьох папських легатів і трьох королівських послів виконав волю папи: його учасники вчинили сповідування римо-католицької віри і віддали послушенство Папі Кли-менту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р.