Постанови двох соборів — уніатського і православ-ного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 p., були подані королю Сигізмунду III, але постано-ву православного собору король проігнорував. Так пра-вослав'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза за-

коном. Усі права, що належали православній церкві, пе-редавалися уніатській; для православних к ліру та ми-рян настали тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в укра-їнському суспільстві, породили гостру суспільну полеміку (Іван Вишенський, Касіан Сакович, Стефан Зизаній), анти-католицький козацький рух під проводом Северина Нали-вайка, а згодом гетьмана Петра Сагайдачного. Проти унії активно виступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Могилева та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органами оновлення церковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин невдовзі опинилися у напру-жених стосунках з єпископами. Ці стосунки загострюва-лися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи займали позицію братств. Зі Львова та Вільно центр боро-тьби було перенесено до Києва. За підтримки козацтва ки-ївське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Єлисея Пле-тенецького, Захари Копистенського перетворюється на центр церковно-національної діяльності. У 1615 р. засновується Київське братство, до якого вступив і козацький гетьман П. Сагайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 p., після смерті короля Сигізмунда III, визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої пози-ції в Україні польська шляхта, посилився процес денаціо-налізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтсь-ких школах та колегіях, переходила в латинство, полег-шуючи собі доступ до чинів і багатств. Так, сини І. Потія здобули освіту в латинських школах і стали католиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприяла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому «мила віра благочестива, поляками в унію обернена», боротись проти унії, згуртовуватися «на добрих конях, зі справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів».

Визвольна війна 1648—1654 pp. спричинила фактич-ний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, що залишилися під поль-ською владою. А отримавши, згідно з Андрусівським до-

говором 1667 p., Правобережну Україну, крім Києва, Поль-ща зобов'язалася не обмежувати «грецько-руську» релі-гію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її позиції були відносно міцнішими, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. Наприклад, Перемишльсь-ка єпархія перейшла до унії в 1692 p., Львівська — в 1700 р., Луцька — в 1702 p., до 1720 р. — Холмська, По-лоцька, Пінська єпархії.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720 р.) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужбових книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Га-личина опинилася під Австрією, що зумовило інший дер-жавний уклад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі австрійських законів, ліквідовано значну частину польських костелів і монастирів, а їх землі конфісковано. На основі конфіскованих земель створено так званий ре-лігійний фонд; греко-католицька (так вона стала ймену-ватися в 1774 р.) церква здобула рівні права з римо-католицькою. Уніатське духовенство одержало не тільки реальне право, а й щомісячну платню з релігійного фонду. Йому було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було засновано греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що уможлив-лювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю.

Запровадження унії спричинило пробудження націо-нальної свідомості українців. Невдовзі під тиском обста-вин і представники греко-католицького духовенства дій-шли висновку, що їх церква повинна стати однією із сил, які б протидіяли денаціоналізації та полонізації україн-ського народу. Польські власті дуже скоро переконались, що «унія їм не вигідна», бо не виправдовує покладених на неї надій, і почали переслідувати уніатів. Вони намагали-ся латинізувати, полонізувати уніатські школи, але за пер-шої нагоди ці школи знову українізовувалися, ставали осе-редками української духовності, сприяли збереженню укра-їнської мови.

Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква скла-далася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Поло-

цької та Луцької. Керувала нею римо-католицька колегія в особі спеціального департаменту. Членом його був про-тоієрей Й. Семашко (згодом єпископ Литовський і Брест-ський), який став одним із визначних діячів об'єднання західноукраїнських уніатів. У березні 1838 р. він був при-значений головою греко-уніатської колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку' про необхідність возз'єднання уніатської церкви з Руською православною церквою. В результаті його діяльності греко-уніатська колегія у 1839 р. перейшла в підпорядкування Священного синоду, отри-мавши назву Білорусько-Литовська. Головою її став Й. Се-машко, рукоположений у сан архієпископа.

ЗО березня 1839 р. у синодальному храмі возз'єднали-ся західноукраїнські уніати з православною церквою. Та-ким був фінал Брестської унії в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі. А в 1875 р. Холмська єпархія увійшла до скла-ду Руської православної церкви. Брестська унія залиши-лася лише в Галичині. Тут вона поширилася наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Галичині були облаштовані за католицьким зразком. Га-личину заполонили польські монахи, які принесли з со-бою католицькі звичаї й полонізацію.

Рух