Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 pp. посилила політичний та економічний тиск на українське населення: ліквідація шкіл, надання роботи тільки тим, хто свою метрику про хрещення передав до костелу тощо. Переслідувань зазнавали і представники уніатського ду-ховенства, греко-католицька церква.

За Ризьким договором 1921 p., Польща одержала, крім Галичини, великі простори західноукраїнських земель з православним населенням — майже 4 млн. осіб (1200 єпархій). За таких обставин могло відбутися зближення греко-католиків з православними як на релігійному, так і на національно-визвольному ґрунті. Тому польські власті повели наступ на обидві церкви. Спершу православні Поль-щі були відлучені від Московського патріархату надан-ням православній церкві статусу автокефальної, визнано-

го Константинопольським патріархом. Одночасно поча-лося руйнування православних храмів: 400 було закрито, 140 знищено.

Наступною акцією, яка повинна була блокувати мож-ливий союз православних і греко-католиків, була Пінська унія — щорічні зібрання єзуїтів після 1921 p., де обгово-рювався процес навернення православних Західної Укра-їни і Західної Білорусі в католицьку віру. Духовні та світ-ські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допускали прямої унії православної церкви з Римом, що формально поставило б греко-като-лицьку церкву у рівне становище перед Римом з польсь-ким костелом. Категорично виступали вони і проти збе-реження східного обряду, що давало змогу греко-католикам значною мірою1 зберегти свою самобутність.

Греко-католицька церква перешкоджала проведенню великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Засвідчують це і матеріали Львівського собору: «З акцією нищення православної церк-ви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і ни-щення греко-католицької церкви». Існував навіть пере-лік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, російської та світової класики, се-ред авторів яких були Є. Гребінка, О. Кобилянська, М. Ко-цюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Українка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лесков, Л. Толстой, А. Че-хов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церква сама готу-вала собі духовенство. Розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з полонізацією народної освіти. Було відновлено, реформовано і створено нові політичні, місіонерські та культурно-просвітницькі структури.

До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко-католицьких і 250 православних парафій. Але після фа-шистської окупації, особливо після війни, на Українську греко-католицьку церкву посилилися нападки з боку ра-дянської влади. її звинувачували у співробітництві з фа-шистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у стосунках з Ватиканом. Дратувало владу, що вона діяла передусім як церква національна.

Після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944 р.) почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі й ново-обраного митрополита Йосипа Сліпого, а студентів богослов-ських факультетів було рекрутовано в армію.

Одночасно під впливом державних органів відомий у Галичині священик Гаврило Костельник організував гру-пу греко-католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через від-сутність на ньому єпископів — неканонічний), який прий-няв заздалегідь підготовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 р., про розрив з Римом і «возз'єд-нання» греко-католицької церкви з Російською право-славною церквою. Внаслідок цього всі греко-католицькі парафії автоматично було оголошено православними. На початку 50-х років було знищено греко-католицьку церк-ву на Закарпатті.

Під тиском влади багато священиків змушені були перейти до православ'я; хто не погоджувався — опиняв-ся в сибірських казематах. Але остаточно викоренити прихильність населення до греко-католицької віри радян-ській владі так і не вдалося. Чотири десятиліття греко-католицька церква на західноукраїнських землях перебу-вала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була так звана конститу-ційна свобода совісті.

Починаючи з 1987 p., рух за відновлення греко-като-лицької церкви набув організованого характеру. Створе-ний Комітет захисту Української католицької церкви звер-нувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, ви-магаючи визнання існуючої Української греко-католиць-кої церкви на території західних областей України. ЗО ли-стопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад гре-ко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська гре-ко-католицька церква взагалі і окремі церковні структу-ри були зареєстровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі. Після його смерті УГКЦ очолив карди-нал Любомир Гузар.

Наприкінці 90-х років XX ст. Українська греко-като-лицька церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпископів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Му-качівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, навколо яких об'єднано більше мільйона віруючих. Громади гре-ко-католиків діють майже у всіх областях України. Від-родження греко-католицьких парафій нерідко супроводжу-валося конфліктами з православними за право викорис-тання храмів.

г

Відновлюється структура традиційних чернечих орде-нів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі орде-ни — василіани, редемптористи, студити; жіночі — васи-ліанки, йосафатки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої ро-дини, сестри-служебниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність серед населення. Кожен з орденів має свої особливості. Наприклад, черниці ордену св. Вікен-тія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; чер-ниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і лю-дей похилого віку; редемптористи, студити здійснюють мі-сіонерську діяльність та підготовку кадрів для церкви. Діють семінарії, де