З того часу Римська католицька і православна церкви йдуть своїми шляхами. Обопільні відлучання тривали до 7 грудня 1965 p., коли їх було відмінено римським папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором.

На початку XVI ст. в епоху Реформації зазнав розколу вже католицизм, і з'явився ще один напрям у християнстві — протестантизм (лат.protestans— той, що заперечує, незгідний).

Утворення християнської церкви і богослов'я. У II ст. християнство поступово стало впливовою силою. Жерці, які вбачали в християнах небезпечних конкурентів, підбурювали проти них народ, зводили накледи, що начебто вони отруюють криниці, використовують у своїх обрядах кров дітей,

займаються розпустою, поклоняються голові віслюка. Уряд не видавав законів проти християн, але через їхню відмову вшановувати імператорський культ ставився до них з підозрою.

Згодом християн почали переслідувати. Велику кількість християн було обвинувачено у підпаленні Рима і за наказом Нерона страчено. За Марка Аврелія, коли через напруженість у суспільстві уряд був особливо неприхи-льним до всіх невизнаних вчень, чимало християн було засуджено на смерть. Однак керівники християнських громад здійснювали спроби примиритися з властями. Так виникли написані ними і звернені до імператорів так звані «апології», у яких обґрунтовувалися християнські вчення та звичаї і доводилося, що християни — найнадійніші піддані.

Протягом II ст. християнство з релігії рабів та гноблених поступово перетворилося на міцну церковну організацію, яка підтримувала імператорську владу.

За правління Костянтина (306-—337 pp.) було видано так званий Міланський едикт (313 р.), за яким християнам надавалася свобода — поверталися всі конфісковані храми та церковне майно. Християнство згодом стало державною релігією. Християни підтримали Костянтина під час його боротьби з іншими претендентами за владу.

1 Проте і у християн не було єдності. Політичні суперечності набирали часто релігійного забарвлення і проявились у жорстокому суперництві різних напрямів. Найзначнішим з них було аріанство. Його засновник, Олександ-рійський пресвітер Арій, стверджував, що Христос не вічний, тому що він створений Богом-Отцем. Таким чином він на щабель нижчий від Отця і не рівний, а лише подібний йому. З цим не погоджувалися інші християни.

За ініціативою Костянтина в 325 р. в місті Нікея було зібрано І Вселенський собор єпископів. Він виробив обов'язковий для всіх християн символ віри — короткий виклад основних принципів християнського віровчення, а також осудив концепцію Арія.

Однак де не привело до примирення, а ще більше розпалило ворожнечу. Протягом IV ст. аріанці та нікейці або шукали компромісів, обговорюючи на численних зборах нові символи віри, або знову ворогували. їхні єпископи обвинувачували один одного в розтраті церковних коштів, розпусті, фальсифікації, державній зраді, добивались вислання своїх противників, позбавлення влади і відлучення від церкви. Наприкінці свого життя погляди аріан поділяв сам Костянтин, їх підтримували і його наступники, які добули тимчасову перемогу в східних провінціях. До аріан приєднувалися придворні, чиновники, міська верхівка — ті верстви, які були надто еллінізован,, щоб

відмовитися від звичних філософських категорій, навіть ставши християнами, і разом з тим підтримували імператорську владу та були готові цілковито, підкорити їй церкву.

Усі опозиційні сили гуртувалися під прапором нікейського православ'я. Нікейці обстоювали незалежність церкви обвинувачували «антихриста» Костянтина. Більш активною формою протесту був донатизм (за іменем єпископа нумідійського міста Коза Нігра Доната), виник в Африці і проіснував понад століття. Його — прихильники виступали проти центрального уряду і прагнули до самостійності Африки. Донатисти вимагали осудження аріанців.

Арльтський церковний собор (314р.) осудив і аріанців, і донатистів. До II ст. християнська церква в боротьбі з монтаністами (членами секти, заснованої фрігійцем Монтаном у середині II ст., які виступали проти змсилля єпископів) дійшла усвідомленого погляду на добу «апостольських мужів» — раннього християнства — як завершену. Цим було створено передумови для подальшого розвитку теології.

У II ст. на Заході розпочалося нове піднесення християнської теології, але тепер воно полягало не у твореннідогм, а їхньому поясненні. Виникла система богословських творів, авторів яких називають «отцями церкви».

їхні праці" й нині мають велике значення у тлумаченні положень християнського віровчення.

Поділ християнства. Хоча наприкінці першого тисячоліття хторії християнства вважалось, що існує єдині вселенська церква, фактично вже протягом кількох століть єдності в християнстві не було. Поділ у християнстві почався ще під час розпаду Римської імперії — наприкінці IV — на початку V ст. і виявився у створенні поряд з Римом релігійного центру в Константинополі. Між Римом і Константинополем тривала конкурентна боротьба за перевагу в. церкві.

З VIII ст. серйозні конфлікти між обома церквам стали виникати через підтримку папою іконошанувальників. У цей час розпочався рух проти вшановування ікон — іконоборство. Розмах руху надав візантійський імператор Лев III Ісавр, який указом 726 р. заборонив вшановувати ікони. Заборона супроводжувалась конфіскацією церковних багатств, що збагачувало державу. У зверненні віруючого до ікони іконоборці вбачали звернення не до Бога, а лише до земної форми, ідола, тобто ідолопоклонство. За це імператор забрав з-під юрисдикції папи Іллірію, Калабрію та Сицилію.

Проте в 756 р. франкський король Пипін Короткий якому Папа римський допоміг оволодіти королівським престолом, подарував папі відібрані у

лангобардів території. Так було засновано особливу державу — Папську область зі столицею в Римі. Тоді ж, у VIII ст., для виправдання світської влади папи було використано так званий «Костянтинів дар» - начебто заповіт імператора Костянтина, який надавав римським папам імператорські