РОЗДІЛ 2

МУСУЛЬМАНСЬКІ РЕЛІГІЙНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ

ІІ. 1 Соціально-історичні передумови виникнення ісламського фундаменталізму.

За останні 30 років зростання ролі політичного ісламу привернуло увагу з боку як засобів масової інформації так й академічної науки. Незважаючи на те що йому дають різні назви, такі як “ісламський фундаменталізм”, “войовничий іслам”, “політичний іслам”, однак усе це зумовлюється тим, що певна тенденція в ісламському русі набуває все більшого впливу в питаннях політики та безпеки в глобальних масштабах. Вирішальним моментом у цьому було, скинення в 1979 р. прозахідної шахської монархії в Ірані і створення там першої в сучасному світі теократичної Ісламської Республіки.

З цього часу світ побачив політичну владу багатьох нових ісламських угрупувань у різних частинах мусульманського світу: “Хезболлах” у Лівані, “Хамас” у Палестині, “Фронт ісламського порятунку” в Алжирі, “Талібан” в Афганістані. Крім цих нових войовничих угрупувань, також існують інші помірковані ісламські групи, такі як, наприклад, “Брати-мусульмани” у Єгипті, які почали розширювати сферу свого впливу шляхом застосування досить мирного офіційного чи популістського народного руху. У країнах Заходу вважається, що політичний іслам особливо пов‘язаний з тероризмом і тому він розглядається як серйозна загроза безпеці людей.

Зростання ролі політичного ісламу можна пов‘язати з багатьма політичними, соціальними та економічними чинниками. Адже від самого початку іслам був релігією, яка також мала політичне спрямування. Пророк Мухаммед надсилав повідомлення, які в той час загрожували інтересам домінуючої церкви в Мецці. Тому він пішов на святу війну з правлячою аристократією, переміг її та заснував релігійну спільноту. Сам Пророк був як релігійним, так і політичним лідером, і всі його послідовники також. Таким чином, іслам по суті своєї є релігією, де присутні релігійно-політичні елементи.

Розглядаючи проблему відродження політичного ісламу, слід зазначити, що це має відношення до сучасної історії мусульманського світу, яка характеризується західним впливом та мусульманською відповіддю на це. У 1924 р. новонароджена Турецька Республіка, спадкоємця Оттоманської імперії, формально скасувала Халіфат та прийняла політику секуляризації. Протягом певного періоду Оттоманська імперія була центральною державою мусульманського світу, але напередодні Першої Світової війни проти західного альянсу там відбувся перехід влади. Майже всі лідери держав Близького Сходу, які щойно народилися на території колишньої Оттоманської імперії, спробували провести модернізацію своїх країн шляхом імітації моделі держав Заходу. Вони намагалися скопіювати модель нецерковної держави та обмежити іслам суто релігійною сферою. Саме в цьому контексті сучасні ісламські рухи і розглядають політичні аспекти, що ведуть до відродження політичного ісламу. Сьогодні політичні ісламські угрупування кидають виклик секуляризаційній політиці своїх урядів і виступають за відновлення чистої форми ісламського правління. Вони піддають критиці правлячу еліту своїх країн, як таку, що зійшла зі шляху “чистого” ісламу та критикують зусилля з модернізації як мімікрію західного імперіалізму. Більше того, стверджується, що такі зусилля з модернізації стають підґрунтям для сучасного соціального занепаду та гальмування розвитку мусульманських держав.

В сучасному світі проблема поширення ідей ісламського фундаменталізму має глобальний характер. Однак, зрештою, успіх прихильників “чистого” ісламу визначається конкретними умовами держави, що обирає ісламський шлях розвитку, або ж країни, де населення починає тяжіти до лозунгів відродження “істинного” ісламу, або ж активно засвоює привнесені ззовні іслам, в тому числі й фундаменталістського спрямування. Дослідники в свій час вже дали свою оцінку загальним соціально-економічним причинам політизацій ісламу й розвитку фундаменталістських тенденцій в афро-азійських країнах, які не втратили свою актуальність і дотепер. Тут, передусім, слід відзначити історичну невідповідність інтенсивності зростання товарно-грошових відносин, масштабів відокремлення виробника від засобів виробництва, з одного боку, і можливості об‘єднання їх із новими засобами виробництва на капіталістичній основі – з іншого; більш швидкий процес політизації мас у порівнянні з темпами соціально-економічного розвитку країн розповсюдження ісламу; ототожнення ісламу з націоналізмом, яке властиве значній масі учасників національно-визвольного руху; а також крах ідеалістичних уявлень щодо можливості перетворення колишнього колоніального або напівколоніального суспільства на основі “західних” моделей тощо.

Крім офіційних міжнародних ісламських організацій, які будуються на координації діяльності в системі міжнародних відносин, існують неурядові релігійно-політичні організації (НРПО). Їх діяльність зумовлюється рядом факторів, серед яких найважливішими є взаємовідносини з державою (ступінь опозиції тієї чи іншої неурядової організації – від прямої присутності у державних органах, до відкритої боротьби проти правлячого режиму). Але слід зауважити, що майже в усіх НРПО існує два напрями: поміркований та екстремістський. Крім того, НРПО можна класифікувати й у залежності від методів у їх діяльності, від використовуємих та оголошених форм – насильницьких та ненасильницьких. Адже характерним є те, що прибічників насильницьких акцій (екстремістів) відрізняє високий ступінь готовності до здійснення диверсійно-терористичних акцій, які супроводжуються масовими жертвами та руйнуваннями; надзвичайний рівень релігійного фанатизму членів терористичних організацій, аж до масової участі в акціях бойовиків-смертників; пошук екстремістськими групами контактів і шляхів зближення зі своїми однодумцями з метою створення єдиної наднаціональної організації у формі “ісламського інтернаціоналу”.

З.Арухов, наприклад, подає таку типологію ісламських радикальних груп: революціонери (НРПО налаштовані на скинення існуючих урядів у мусульманських державах), націонал-ліберали (ті НРПО, які, з одного боку, намагаються встановити ісламське правління у себе в країні, а, з іншого – їх політика спрямована на боротьбу із зовнішніми силами, наприклад, палестинські “Хамас” та “Джихад ісламія”, ліванська “Хезболлах” та ін.), реформісти (НРПО, які орієнтуються в основному на парламентські форми, супротивники акцій насилля). Безумовно, найбільшу небезпеку для світового співтовариства являють неурядові ісламські організації екстремістської та