На наш погляд, найбільш вдалу їх класифікацію подає І.Добаєв [26], який поділяє їх на шість типів:

перший – міжнародні організації фундаменталістського спрямування, які виступають під панісламістськими гаслами (наприклад, організація “Брати-мусульмани”). Ці організації вирізняє велика їх чисельність, наявність розгалуженої інфраструктури, різнобічність форм і методів діяльності;

другий – проіранські екстремістські та терористичні формування (“Джихад ісламія”, “Хезболлах” та ін.);

третій – афганські релігійно-екстремістські організації;

четвертий – організації, у доктринально-ідеологічних обґрунтуваннях яких лежать ідеї етно-конфесійного синтезу (“Талібан” в Афганістані, “Боз Курт” у Туреччині та ін.);

п’ятий – численні екстремістські групи та загони різної орієнтації, що існують у більшості країн “ісламського світу”, які переслідують, як правило, свої політичні, національні та інші інтереси у межах однієї держави;

шостий – представники терористичних організацій, сформовані часто американськими або ізраїльськими спецслужбами для виконання спеціальних акцій з фізичного усунення та захоплення небажаних політичних діячів, поглиблення суперечностей усередині небажаних їх рухів тощо.

За часом створення та діяльності НРПО можна поділити на кілька поколінь [26]. НРПО першого покоління – це єгипетські “Брати-мусульмани” і створена на їх базі філіальна мережа в інших мусульманських країнах, а також організації, що відокремились від “Братів”, але дотримуються їх ідейних настанов.

До НРПО другого покоління належать такі організації, які у ході боротьби арабів із сіоністською експансією на Близькому Сході під впливом “ісламської революції” в Ірані (наприклад, палестинська “Джихад ісламія”, ліванська “Хезболлах”).

НРПО третього покоління, яскравим прикладом яких є релігійно-політичний рух “Талібан”, розвинулись у ході подій в Афганістані, починаючи з квітня 1978 р. до наших днів.

Зрештою, НРПО четвертого покоління складають міжнародні радикальні ісламські угрупування, які намагаються консолідувати, контролювати та керувати практично всіма екстремістськими НРПО “мусульманського світу” (це “Аль-Каїда” та “Світовий фронт джихаду”, засновані терористом-мусульманином Усамою бен Ладеном).

Аналізуючи розвиток ісламського фундаменталістського руху в сучасному світі доречно, на наш погляд, пригадати, що соціально-економічні і політичні передумови появи ідеології самого відомого на сьогодні сунітського відродження руху “Братів-мусульман” у себе, на батьківщині в Єгипті загалом були викликані реакцією єгипетського суспільства на привнесення західних моделей капіталістичного розвитку, їх зіткненням з місцевими, в тому числі і капіталістичним, укладами економіки. Як зазначає один з відомих російських спеціалістів з питань розвитку ісламу в Єгипті А.Б. Борисова гасла “фундаменталістів” знаходили відгук переважно серед дрібної буржуазії й частини студентства та інтелігенції, стихійна реакція яких на посилення капіталістичної експлуатації виливалася у прагнення шукати вихід у поверненні до “золотого віку” ісламу” [11 с.124].

Аналізуючи конкретні соціально-економічні й політичні умови в Єгипті часів правління Анвара Садата, на які припадає бурхливе зростання радикальних ісламських організацій, що використовували ідеї Сеїда Кутби, включаючи “Братів-мусульман”, російський дослідник А. Ігнатенко відмічав, зокрема, засилля західних монополій у країні, крах надій широких верст населення у зв‘язку з “лібералізацією” економіки, що проводилася урядом, катастрофічне зростання майнової нерівності, укладення сепаратного миру з Ізраїлем і зростання ізоляції Єгипту в арабському й ісламському світі. За сім років політики “відкритих дверей” керівництво країни відмовилося майже від усіх соціально-економічних досягнень попереднього періоду. Економічна активність обмежувалася в основному відкриттям нових банків (з яких більше половини – іноземці), створенням підприємств у сфері послуг, тощо. Тобто зростанням тих сфер, в яких можливий швидкий обіг капіталу. До цього слід додати постійне зростання інфляції, зниження частки заробітної плати й витрат по державному бюджету, зменшення реального заробітку у два рази. Біля 5 відсотків населення, виявились на вершині соціальної піраміди, а за межею бідності опинилось 37 відсотків.

Описуючи морально-психологічну атмосферу єгипетського суспільства того часу арабські дослідники пишуть, що “до середини шістдесятих і в наступні роки в єгипетському суспільстві зміцніли й посилилися позиції паразитичних прошарків і власників величезних прибутків. Університети країни перетворилися на скупчення гострих класових протиріч. Діти робітників і селян, у яких часто не було грошей навіть на проїзд в переповненому пасажирами транспорті, сиділи в аудиторіях разом з синами і дочками нової єгипетської аристократії, яка потопала в зухвалій розкоші і неймовірному багатстві”. Крім того, успіху діяльності на Близькому Сході різних фундаменталістських організацій і поширенню їх впливу на широкі кола мусульманської громади сприяла також постійна регіональна політична нестабільність, зумовлена напруженістю в арабо-ізраїльських відносинах.

Слід зазначити, що активізація ісламського фундаменталізму як панівної ідеології, так й у вигляді прапора, піднятого неурядовими релігійно-політичними організаціями (НРПО), має під собою цілком конкретну основу історичного характеру, що визначається традиційними соціально-економічними відмінностями між західним і східним суспільством. Так, на думку В.В. Рибакова, в сучасних країнах Заходу вже давно склалося громадянське суспільство, тоді як на Сході воно відсутнє за визначенням. Розпад соціалістичної системи призвів до порушення балансу сил, що існував раніше у світовому масштабі. Залишившись, таким чином, один на один перед особою потужного в економічному, військовому, технологічному відношенні Заходу, який проводить по відношенню до країн, що розвиваються політику з позиції сили, останні все більш гостро відчувають постійну потребу в модернізації. Разом із тим, відсутність необхідних економічних інститутів на Сході унеможливлює створення цивільного суспільства за західним зразком. У зв‘язку з цим, зокрема, в деяких мусульманських країнах Близького й Середнього Сходу в ісламському фундаменталізмі вбачає єдиний доступний шлях до побудови громадянського суспільства, альтернативного західному.

У 70-90 рр. минулого століття ісламським фундаменталістам вдалося використати невдоволення частини населення для поширення свого ідеологічного впливу. Їх соціальна база формувалася переважно завдяки специфічній ролі ісламської релігії в політичному житті Сходу. Адже, порівнюючи “християнський” і “мусульманський” світи деякі політологи, наприклад, В.А.