урядові посади і зарплати за період перебування у в‘язниці. Однак у цей час Сеїд Кутб, провідний теоретик братства, відкрито виступив проти режиму Насера, пропонуючи нову ідеологічну точку зору. Він заявив: “Єгипет за часів правління Насера зовсім не був Ісламською країною”. “Пророк Мухаммед описав би систему Насера, яка заснована на арабському націоналізму як “гнилу” [243, с. 7]. Згідно з цим справжні мусульмани були виправдані у наступних діях. Підкоряючись релігійному обов‘язку, вони повинні були виступити проти Насера і повалити його режим. Якби нова філософія Кутби була загально схвалена, вона б круто змінила історію ісламської політики Середнього Сходу. Підірвавши традиційне для мусульман почуття солідарності “умми”, вона мала б той самий ефект, який мала доктрина класової боротьби на Заході. Доктрина Кутби загрожувала класичній, санкціонованій релігією мусульман сунітів традиції підкорятись правителю та державі. Ця ідея правила радикальному фундаменталізму за революційну ідеологію, вплив якої пізніше буде відчутній в організації “Брати-мусульмани”. Насер, безперечно, мав причини сумніватись у мирних намірах “Братів-мусульман”. У промові 29 серпня 1965 р., де він заявив, що його “служба безпеки перешкодила здійсненню планів “Братів-мусульман” вбити його і повалити режим. 27000 людей було заарештовано, сотні було ув‘язнено спеціальним судом і 26 було замордовано до смерті. Самого С.Кутбу повісили 29 серпня 1966 р. Розслідування всередині армії й поліції розкрило численні осередки братства. Під час суду рух звинуватили в тому, що їм допомагала Саудівська Аравія. Іноземного представника братства Сеїда Рамадана було засуджено заочно за звинуваченням у тому, що він був західним агентом, і вислано до Швейцарії.
Цей удар із боку Насера змусив “Братів-мусульман” піти у підпілля до 1970 р. Отже, братство було усунене від участі у політичних подіях Єгипту, тавроване як ворог народної революції і двічі звинувачене у замаху на харизматичного лідера країни. У той час, як більшість єгиптян вважала Насера своїм визволителем і героєм арабів, фундаменталісти вважали його режим варварським.
Однак принизлива поразка Єгипту у війні з Ізраїлем у 1967 р. підірвала законність та ентузіазм Насера. Вона поставила під сумнів ефективність єгипетського уряду в очах багатьох, хто раніше підтримував його політику. Панарабізм не зміг об‘єднати арабів в одну державу і не переконав їх прийняти лідерство Єгипту. Замість того, щоб знищити Ізраїль, араби самі були розгромлені. Західні культура й цінності, здавалось, приречені витіснити єгипетські. Такий розвиток подій багато людей не сприймали і він їх тривожив. Мільйони єгиптян, які мігрували із сільської місцевості у міста, зіткнулись з важкими перепонами у своєму житті, і запропоновані урядом рішення були не в змозі подолати ці труднощі. “Війна 1967 року поклала початок процесу “витягання краю “килимка для молитов” з-під ніг липневої революції (1952 р.) Успіхом революція завдячує середньому класу, який підтримав її. Після поразки 1967 року середній клас удався до інтроверсії, замкнутості в собі і мовчазного політичного протесту, який став основою релігійних угрупувань противників політики”.
Коли Садат прийшов до влади у жовтні 1970 р., більшість старших офіцерів вважали його слабкою людиною, якою буде легко керувати. Але це було не так. Він швидко провів чистки серед тих, хто виступав проти нього. У травні 1971 р. Садат звільнив членів організації “Брати-мусульмани”, які ще знаходились у таборах, включаючи верховного вождя Хасан аль-Хадайбі. Він хотів використати їх у боротьбі з марксистами. Підтримка організації з боку Садата не була просто опортуністською. Він мав дореволюційні зв‘язки з “Братами-мусульманами” і цінував свою репутацію набожної ісламської людини. Цей образ він пізніше перетворив на образ “віруючого президента”. Садат все ще залишався членом трибуналу, який раніше розгромив організацію “Брати-мусульмани”, тому лідери знали, що їх свобода дій, і навіть особиста свобода, могла бути швидко скасована у разі, якщо вони не догодять йому. “Брати-мусульмани” підтримували Садата з моменту його боротьби проти лівих (травнева “корегуюча” революція 1971 р.) до розколу з ним через мирну ініціативу з Ізраїлем у 1977 р. Братство мало власні причини для протистояння марксистам, чий мирський характер конфліктував з ісламською орієнтацією. Угрупування було соціально та економічно консервативним. Більшість його членів були вихідцями з інтелігенції, які мали зиск швидше від капіталістичної, ніж від соціалістичної економічної системи. Багато бізнесменів, особливо серед колишніх емігрантів з держав Перської затоки, підтримували це угрупування. На додаток організація “Брати-мусульмани” не була ще легальною організацією.
Садат залучив лідерів організації “Брати-мусульмани” до складання проекту його нової конституції. Однак це не примирило “Братів-мусульман” з умовою документа, де зазначалось, що “принципи ісламського Шаріату є головним джерелом законодавства”. Вони хотіли, щоб Шаріат був єдиним джерелом законів Єгипту. Більше того, стаття 3 стверджувала, що народ – єдине джерело влади, в той час, як для фундаменталістів лише Аллах мав цю владу [188]. Хоча конституція була набагато більше прихильна до ісламу, ніж декрети Насера ( у його лівій Національній Хартії 1962 р. іслам фактично ігнорувався), це питання залишалось спірним. Вимога створювати всі єгипетські закони на основі закону ісламу широко підтримувалась громадськістю. Вона постійно обговорювалась у пресі та в Парламенті, будучи головним лозунгом організації “Братів-мусульман” упродовж 70-80-х рр. ХХ ст.
У квітні 1974 р. відбулась перша головна акція нового покоління ісламських радикалів. Невелика група, яка назвала себе “Ісламською визвольною організацією”, безуспішно спробувала вчинити державний переворот, захопивши військово-технічну академію у Геліополісі. Ці фундаменталісти вірили, що вбивство невіруючих правителів приведе до розгортання революційних дій і