окремих провідних західноєвропейських держав щодо ісламського екстремізму носила у 90-і рр. явно політизований характер. Це було пов‘язане з їх спробами максимально зберегти й зміцнити свій вплив на давні арабо-мусульманські країни незалежно від обстановки, що складається в них. Крім того, практика “загравання” з ісламістами засновувалася на прагненні західноєвропейців відвести загрозу своїм громадянам і установам із боку екстремістів, як у себе в країні, так і за кордоном. Подібна практика виявилась ефективною і, незважаючи на невдоволення ісламських радикалів багатьма аспектами політики Великобританії в арабо-мусульманськму світі, піддані й установи цієї країни на своїй території і за кордоном рідко ставали об‘єктами терактів з боку екстремістів. Не перешкоджаючи у себе в країні діяльності різноманітних опозиційних ісламських рухів і організації, власті Великобританії мотивували цей “лібералізм” посиланнями на демократичні норми й традиції англійського суспільства. Тим самим англійці ставили в залежність стійкість урядів ряду арабських країн від зроблених ними кроків щодо нейтралізації такої діяльності. Цей важіль впливу активно використовувався Великобританією для досягнення своїх цілей у взаємовідносинах з арабськими країнами.
У ряді деяких арабських країн, таких, наприклад, як Алжир, Бахрейн, Єгипет, Саудівська Аравія, Туніс, неодноразово ставили до відома уряд Великобританії про те, що її територія стала міжнародною базою ісламського фундаменталізму, центром із підготовки екстремістських акцій, що проводиться за її межами. Однак британські власті продовжували цю лінію, яка сприяла фактичному перетворенню її країни на один із центрів зосередження радикальних ісламських угрупувань. Тут також розташовуються обслуговуючі їх сервери Інтернету. На сьогодні сайти цих організацій утворюють спеціальну мережу, що розповсюджує ідеї джихаду проти двох “головних ворогів ісламу” – Заходу (насамперед, США і Ізраїлю) і правлячих режимів в ряді країн арабо-мусульманського світу, обвинуваченого ними у відході до ісламу.
Керівництво ФРН розглядає серед основних загроз зовнішньополітичним інтересам своєї країни міжнародний тероризм. У зв‘язку з цим для запобігання ескалації насильства німецькі власті практикували контакти з найбільш радикально настроєними організаціями. У ФРН офіційно знаходяться представники таких угрупувань як “Хамас”, “Хезболлах” і ряду інших. Це пов‘язано з тим, що тих, хто прибував на територію країни ісламісти, що здійснили терористичні акти за кордоном (на території інших країн або в своїй країні) і що не мають в Німеччині в своєму розпорядженні свої структури, не підпадають під дію статті 129 Кримінального кодексу ФРН, що дає визначення поняттю “терористичне об’єднання”. При необхідності вживання репресивних заходів проти ісламських екстремістів, що не нанесли прямого збитку інтересам ФРН, власті цієї країни під різними приводами прагнули пом‘якшити міру покарання, щоб не викликати акції у відповідь з боку їх спільників. У деяких випадках власті Німеччини йшли на затримання та екстрадицію виявлених терористів у країни, де був оголошений їх розшук. Так, наприклад, на вимогу США, що видали ордер на арешт найближчого помічника Усами Бен Ладена А. Салема, у вересні 1998 р. після трьох місяців перебування у в‘язниці він був переданий американській владі. При цьому німці поставили умову, щоб він не буде приречений до смертної кари, оскільки ця міра покарання суперечить Конституції ФРН. Крім того, ФРН стала активно проводити політику “критичного діалогу” щодо арабо-мусульманських країн, які, на її думку, використовують тероризм як знаряддя політичної боротьби. Багато в чому завдяки такій політиці ФРН до цього часу вдається забезпечити відносну безпеку своєї території та зарубіжних установ від замахів з боку екстремістських організаціях.
Франція, яка традиційно має міцні позиції в арабському світі, загалом, також розглядала в 90-і рр. ісламський екстремізм як серйозну загрозу своїй національній безпеці і життєво важливим інтересам. Після сплеску терористичних актів, довершених алжирським екстремістами у вересні 1994 р., у Франції була прийнята спеціальна програма боротьби з тероризмом “Віжіпірат”. Програма має гнучкий характер, окремі її положення систематично переглядаються. В її реалізації беруть участь всі силові міністерства й відомства країни. Зокрема, в червні 1995 р. був проведений скоординований рейд французької поліції в 50 містах країни. У результаті були розкриті дві мережі матеріально-технічного забезпечення Озброєної ісламської групи і виявлені зв‘язки між алжирськими екстремістами і місцевою організованою злочинністю. У Парижі, Марселі і Ліллі було затримано більш ніж 100 чоловік, що належать до так званих “передових загонів” алжирських терористичних угрупувань у країні. Характерним є те, що наприкінці 90-х рр. у Парижі відбулися масові судові процеси над алжирськими екстремістами. Так, в 1999 р. проводився процес над 138 екстремістами і їх спільниками по звинуваченню в “створенні мережі підтримки озброєних ісламських груп в столичному округу і провінції, а також пособництві терористам і постачанні їх зброєю” У червні 1999 р. в обстановці підвищених заходів безпеки почався судовий процес над групою ісламських терористів, що здійснили ряд терактів у Франції, внаслідок якого 12 чоловік було вбито і 200 чоловік поранено. У справі проходять майже всі члени терористичної групи (24 особи), що здійснювала ці акції, 8 із них – заарештовані. Внаслідок прийнятих заходів французам удалося значною мірою знизити число ісламських екстремістів виявів на своїй території.
Події у Косово надали стимулюючого впливу зростанню ісламського екстремізму й посиленню його міжнародного впливу. Спроби Сполучених Штатів та їх західноєвропейських союзників у ході виконання військової акції на Балканах розіграти “ісламську карту”, в тому числі і в інтересах підриву позицій найбільш радикально налаштованих представників ісламських фундаменталістських рухів, якщо й досягли мети, але тільки частково. По-перше, США, виконуючи роль “захисників” мусульман у