Під час югославської кризи збільшувався прямий і непрямий вплив на неї все більшого числа держав. У зону конфлікту стали надходити партії озброєння, головним чином, західних зразків, переважно, із Німеччини, Швейцарії, Туреччини, а також деяких арабських країн. Відомо було, що морським шляхом надходить зброя з Єгипту, Саудівської Аравії й Кувейту. Крім того, на території США в частина спецназу американських сухопутних військ почав проводиться відбір військовослужбовців, в тому числі арабського походження. На початку березня 1999 р. у Бонні почало функціонувати Центральне представництво Визвольної Армії Косово (ВАК), що складалося із секретаріату, пропагандистського й мобілізаційного відділів. Його очолював Муса Ругова. У Швейцарії ВАК також мало своє представництво, на яке замикалося 25 відділень, що розосередилися по території всієї країни. Вони активно займалися пропагандистською діяльністю на підтримку албанських бойовиків і фактично взяли під свій контроль колонію косоварів у країні.

У своїй діяльності ВАК використала фінансові кошти, що надходили по різних каналах. Їх основним джерелом були добровільні та примусові “пожертвування” в розмірі 3 % від усіх прибутків Косовських албанців, що проживають в країнах Євросоюзу, а також кошти мафіозних албанських формувань, діючих в багатьох країнах. Албанські кримінальні структури добували кошти для ВАК на території Косово, використовуючи, зокрема, незаконне транспортування наркотиків і торгівлю ними в США, Швейцарії, ФРН, Бельгії інших країнах, контрабанду зброї з Європи в деякі арабські країни, рекет, шантаж, вимагання валюти у різного роду албанських представництв за рубежем, виготовлення і торгівлю фальшивими документами. Активізувалося діяльність радикальних ісламських організацій на Близькому Сході у період подій в Югославії.

В подіях на Балканах навесні 1999 р. виявилися безпосередньо залучені не тільки представники різних ісламських угрупувань, але і бойовики, що брали участь у військових діях у Чечні. У пресі повідомлялося, що серед албанських сепаратистів, що воювали на стороні в Косові, були відмічені вихідці з Північного Кавказу. Деякі з них мали підроблені албанські й турецькі документи, інші були без посвідчень особи, маючи намір удавати себе у разі затримання за косоварів, у яких документи відняли серби. По “Радіо свободи” з посиланням на голову Конгресу народів Ічкерії й Дагестану (КНІД) Ш. Басаєва була розповсюджена інформація про намір відправити до Югославії за узгодженням з НАТО для допомоги косовським албанцям, батальйон чеченських добровольців, сформований з складу “ісламського легіону” КНІД. Кандидатом на посаду командира цього батальйону називали Хаттаба, який очолив до того часу загін іноземних найманців “Джамаат ісламія”, що мав у своєму розпорядженні Ісламський інститут Кавказу (ІІК). Чеченська проблема та її поступова інтернаціоналізація у другій половині 90-х рр. стала перетворюватися на один із чинників зростання радикальних тенденцій в ісламі, в тому числі й у арабо-мусульманському світі. Певною мірою цьому сприяли рецидиви політики “подвійних стандартів”, які стали виявляться в підходах США та деяких їх союзників в зв‘язку з початком контртерористичної операції на Північному Кавказі. У Держдепартаменті Сполучених Штатів уважно відстежували ситуацію в регіоні й добре уявляли наслідки ескалації конфлікту. В офіційних документах американського зовнішньополітичного відомства, зокрема, зазначалося, що “сусідні кавказькі держави усередині Російської Федерації також, як прикордонні країни, побоювалися, що військова кампанія Росії у Чечні приведе до посилення радикалізації внутрішнього ісламського населення і стимулює насильство й розширення нестабільності в регіоні. Російська кампанія у Чечні також збільшує побоювання в Азербайджані й Грузії, як і в Росії, що чеченські повстанці значною мірою, будуть використовувати ці країни для фінансової і транспортної підтримки”.

На наш погляд, американці, спочатку зайнявши жорстку позицію і щодо політики Кремля на Північному Кавказі, спробували використати протест частини арабо-мусульманських країн і радикальних ісламських рухів проти військового розв‘язання проблеми Чечні для того, щоб спрямувати діяльність ісламістів на Росію. Принаймні, деякими оглядачами така можливість не виключалася. Зокрема, на думку політолога Л. Халідова, “за війною в Дагестані і Чечні відчувається досвідчена рука сценаристів і натхненників “нового світового порядку” із Заходу. Згідно з їх планом, на Кавказі в смертельній сутичці повинні були схопитися Росія і Чечня – “передовий загін” ісламського радикалізму” [137, с. 25]. Схожого підходу відносно закулісної участі зовнішніх сил у північнокавказькому конфлікті дотримувалися і деякі ісламські священнослужителі в Росії. Так, на думку голови Духовного управління мусульман Азіатської частини Росії Н. Аширова, “зіштовхуючи Росію і Північний Кавказ, світовий сіонізм ставить мету підбурити Росію з ісламським миром для того, щоб Росія зав‘язла остаточно у війнах з мусульманськими суб‘єктами Російської Федерації, а також із зовнішніми ісламськими силами і була таким чином “вилучена з світової політики” [125, с. 31]. Різноманітність версій щодо зацікавленості тих або інших сторін у збереженні напруженості на російському Північному Кавказі може свідчити про те, що в 90-ті рр. Росія та ісламський аспект її зовнішньої й внутрішньої політики виявилися об‘єктом