У цей же період адміністрація Сполучених Штатів стала розглядати ісламський екстремізм як основну складову міжнародного тероризму, загрозливу їх національній безпеці. Здійснені ісламістами крупно масштабні терористичні акти проти установ і громадян США (вибухи на військових об‘єктах у Саудівській Аравії 1995-1996 рр., посольств в Африці в серпні 1998 р., у вересні 2001 року) примусили Вашингтон підключити до боротьби й ісламським екстремізмом практично весь державний апарат, а також активно використати можливості партнерів (насамперед, Ізраїль).

Одним із таких засобів тиску на небажані режими стало застосування Сполученими Штатами та їх союзниками по НАТО політики “подвійних стандартів”. У такого роду виборності американського зовнішньополітичного курсу споглядалась не лише подвійність підходів США до оцінки діяльності суверенних країн. Це свідчило також про нездатність американської адміністрації ефективно здійснювати взяті на себе функції щодо контролю за непоширенням терористичних виявів на ґрунті релігійного (ісламського) екстремізму. Спроби встановлення США “нового світового порядку”, виходячи передусім із своїх власних інтересів, стали приводити до збільшення “некерованості” так званого “ісламського чинника”. Це, у свою чергу, істотно знизило можливість надання іншими членами міжнародного співтовариства стримуючого впливу на поширення ісламського екстремізму. Крім того, ставка на використання військової сили в придушенні “вогнищ тероризму” або ліквідації окремих осіб, що кваліфікуються Сполученими Штатами як “спонсори міжнародного тероризму”, виявилася малоефективна і призводила до непередбачених наслідків.

Ці акції відносно представників так званого “ісламського тероризму” з боку США, давали зворотній ефект, сприяли зростанню популярності екстремістів в своєму середовищі й авторитету серед потенційних прихильників. Так, наприклад, спроби США “розрахуватися” за вибухи американських посольств у Кенії й Танзанії, Нью Йорку восени 2001 р. з Усамою Бен Ладеном, завдавши ракетних ударів по тренувальних таборах бойовиків в Афганістані і фармацевтичній фабриці “Аш-Шифа” в Судані, призвели до того, що “головний спонсор міжнародного тероризму” набув такої популярності у світі, про яку і не передбачав свого часу, б‘ючись (при підтримці тих же американців) проти радянських військ в Афганістані, а пізніше, створюючи фінансову й економічну інфраструктуру для боротьби з “невірними” режимами в різних регіонах. Аналогічний ефект досягався в наслідок проведення силових акцій владою основного союзника США на Близькому Сході – Ізраїлю – проти палестинських ісламських організацій на окупованих територіях.

Сполучені Штати, підтримуючи політику “подвійних стандартів”, йшли на надання допомоги державам, на території яких знаходили притулок бойовики, що брали участь в озброєній діяльність з ісламським забарвленням в різних країнах і регіонах (Афганістан, Боснія та ін.).

Слід зазначити, що на розвиток радикальних тенденцій в ісламі на Близькому Сході в 90-ті рр. вплинула політика провідних країн Західної Європи в сфері протидії ісламському екстремізму. Внаслідок ряду обставин (географічна близькість арабо-мусульманських країн, чисельна мусульманська діаспора) уряди держав західної Європи не змогли ігнорувати зростаючу роль ісламу в суспільно-політичному і культурному житті своїх країн. У свою чергу, деякі служителі ісламу в Європі не приховують свої далекоглядні цілі. Вони заявляють, що “іслам є не тільки індивідуально-суб‘єктивною, але й історичною можливістю для європейців”, що європейські мусульмани розглядають “іслам як альтернативу споживчому, раціональному і спустошуючому душу життю в західному світі”. “Зустріч з Ісламом, - вважають вони, - є для Європи останнім духовним викликом. Наша ісламська спільність пропонується як соціальна модель для всіх зацікавлених європейців. Сьогоднішня світова система заганяє людину до ізоляціонізму, в той час як комплексність буття відчувається тільки в єдності з іншими Саме Іслам із його ідеалом соціальної людини може сприяти досягненню цієї мети” [107, с. 19].

Слід зазначити, що позиція керівництва окремих провідних західноєвропейських держав щодо ісламського екстремізму носила у 90-і рр. явно політизований характер. Це було пов‘язане з їх спробами максимально зберегти й зміцнити свій вплив на давні арабо-мусульманські країни незалежно від обстановки, що складається в них. Крім того, практика “загравання” з ісламістами засновувалася на прагненні західноєвропейців відвести загрозу своїм громадянам і установам із боку екстремістів, як у себе в країні, так і за кордоном. Подібна практика виявилась ефективною і, незважаючи на невдоволення ісламських радикалів багатьма аспектами політики Великобританії в арабо-мусульманськму світі, піддані й установи цієї країни на своїй території і за кордоном рідко ставали об‘єктами терактів з боку екстремістів. Не перешкоджаючи у себе в країні діяльності різноманітних опозиційних ісламських рухів і організації, власті Великобританії мотивували цей “лібералізм” посиланнями на демократичні норми й традиції англійського суспільства. Тим самим англійці ставили в залежність стійкість урядів ряду арабських країн від зроблених ними кроків щодо нейтралізації такої діяльності. Цей важіль впливу активно використовувався Великобританією для досягнення своїх цілей у взаємовідносинах з арабськими країнами.

У ряді деяких арабських країн, таких, наприклад, як Алжир, Бахрейн, Єгипет, Саудівська Аравія, Туніс, неодноразово ставили до відома уряд Великобританії про те, що її територія стала міжнародною базою ісламського фундаменталізму, центром із підготовки екстремістських акцій, що проводиться за її межами. Однак британські власті продовжували цю лінію, яка сприяла фактичному перетворенню її країни на один із центрів зосередження радикальних ісламських угрупувань. Тут також розташовуються обслуговуючі їх