Керівництво ФРН розглядає серед основних загроз зовнішньополітичним інтересам своєї країни міжнародний тероризм. У зв‘язку з цим для запобігання ескалації насильства німецькі власті практикували контакти з найбільш радикально настроєними організаціями. У ФРН офіційно знаходяться представники таких угрупувань як “Хамас”, “Хезболлах” і ряду інших. Це пов‘язано з тим, що тих, хто прибував на територію країни ісламісти, що здійснили терористичні акти за кордоном (на території інших країн або в своїй країні) і що не мають в Німеччині в своєму розпорядженні свої структури, не підпадають під дію статті 129 Кримінального кодексу ФРН, що дає визначення поняттю “терористичне об’єднання”. При необхідності вживання репресивних заходів проти ісламських екстремістів, що не нанесли прямого збитку інтересам ФРН, власті цієї країни під різними приводами прагнули пом‘якшити міру покарання, щоб не викликати акції у відповідь з боку їх спільників. У деяких випадках власті Німеччини йшли на затримання та екстрадицію виявлених терористів у країни, де був оголошений їх розшук. Так, наприклад, на вимогу США, що видали ордер на арешт найближчого помічника Усами Бен Ладена А. Салема, у вересні 1998 р. після трьох місяців перебування у в‘язниці він був переданий американській владі. При цьому німці поставили умову, щоб він не буде приречений до смертної кари, оскільки ця міра покарання суперечить Конституції ФРН. Крім того, ФРН стала активно проводити політику “критичного діалогу” щодо арабо-мусульманських країн, які, на її думку, використовують тероризм як знаряддя політичної боротьби. Багато в чому завдяки такій політиці ФРН до цього часу вдається забезпечити відносну безпеку своєї території та зарубіжних установ від замахів з боку екстремістських організаціях.

Франція, яка традиційно має міцні позиції в арабському світі, загалом, також розглядала в 90-і рр. ісламський екстремізм як серйозну загрозу своїй національній безпеці і життєво важливим інтересам. Після сплеску терористичних актів, довершених алжирським екстремістами у вересні 1994 р., у Франції була прийнята спеціальна програма боротьби з тероризмом “Віжіпірат”. Програма має гнучкий характер, окремі її положення систематично переглядаються. В її реалізації беруть участь всі силові міністерства й відомства країни. Зокрема, в червні 1995 р. був проведений скоординований рейд французької поліції в 50 містах країни. У результаті були розкриті дві мережі матеріально-технічного забезпечення Озброєної ісламської групи і виявлені зв‘язки між алжирськими екстремістами і місцевою організованою злочинністю. У Парижі, Марселі і Ліллі було затримано більш ніж 100 чоловік, що належать до так званих “передових загонів” алжирських терористичних угрупувань у країні. Характерним є те, що наприкінці 90-х рр. у Парижі відбулися масові судові процеси над алжирськими екстремістами. Так, в 1999 р. проводився процес над 138 екстремістами і їх спільниками по звинуваченню в “створенні мережі підтримки озброєних ісламських груп в столичному округу і провінції, а також пособництві терористам і постачанні їх зброєю” У червні 1999 р. в обстановці підвищених заходів безпеки почався судовий процес над групою ісламських терористів, що здійснили ряд терактів у Франції, внаслідок якого 12 чоловік було вбито і 200 чоловік поранено. У справі проходять майже всі члени терористичної групи (24 особи), що здійснювала ці акції, 8 із них – заарештовані. Внаслідок прийнятих заходів французам удалося значною мірою знизити число ісламських екстремістів виявів на своїй території.

Події у Косово надали стимулюючого впливу зростанню ісламського екстремізму й посиленню його міжнародного впливу. Спроби Сполучених Штатів та їх західноєвропейських союзників у ході виконання військової акції на Балканах розіграти “ісламську карту”, в тому числі і в інтересах підриву позицій найбільш радикально налаштованих представників ісламських фундаменталістських рухів, якщо й досягли мети, але тільки частково. По-перше, США, виконуючи роль “захисників” мусульман у Косово, не вдалося в повній мірі залучити до себе симпатії мусульман в інших країнах, зменшивши тим самим їх підтримку “традиційним” борцям за справу ісламу – фундаменталістам. По-друге, пуски “Томагавків” по православній Сербії проводилися тоді, коли ще були свіжими в пам‘яті аналогічні дії відносно мусульман Судану Афганістану, а також Іраку. По-третє, сам ефект страхання фундаменталістів виявився слабкішим, ніж очікувалося, підтвердженням чому служать факти активізації ісламістів у подальшому періоді. По-четверте, використання ООН в ході війни в Югославії і інтересах групи держав, що входять до НАТО, призвело до послаблення ролі ООН як універсального миротворчого інструмента в міжнародній політиці.

Під час югославської кризи збільшувався прямий і непрямий вплив на неї все більшого числа держав. У зону конфлікту стали надходити партії озброєння, головним чином, західних зразків, переважно, із Німеччини, Швейцарії, Туреччини, а також деяких арабських країн. Відомо було, що морським шляхом надходить зброя з Єгипту, Саудівської Аравії й Кувейту. Крім того, на території США в частина спецназу американських сухопутних військ почав проводиться відбір військовослужбовців, в тому числі арабського походження. На початку березня 1999 р. у Бонні почало функціонувати Центральне представництво Визвольної Армії Косово (ВАК), що складалося із секретаріату, пропагандистського й мобілізаційного відділів. Його очолював Муса Ругова. У Швейцарії ВАК також мало своє представництво, на яке замикалося 25 відділень, що розосередилися по території всієї країни. Вони активно займалися пропагандистською діяльністю на підтримку албанських бойовиків і фактично взяли під свій контроль колонію