Цей удар із боку Насера змусив “Братів-мусульман” піти у підпілля до 1970 р. Отже, братство було усунене від участі у політичних подіях Єгипту, тавроване як ворог народної революції і двічі звинувачене у замаху на харизматичного лідера країни. У той час, як більшість єгиптян вважала Насера своїм визволителем і героєм арабів, фундаменталісти вважали його режим варварським.

Однак принизлива поразка Єгипту у війні з Ізраїлем у 1967 р. підірвала законність та ентузіазм Насера. Вона поставила під сумнів ефективність єгипетського уряду в очах багатьох, хто раніше підтримував його політику. Панарабізм не зміг об‘єднати арабів в одну державу і не переконав їх прийняти лідерство Єгипту. Замість того, щоб знищити Ізраїль, араби самі були розгромлені. Західні культура й цінності, здавалось, приречені витіснити єгипетські. Такий розвиток подій багато людей не сприймали і він їх тривожив. Мільйони єгиптян, які мігрували із сільської місцевості у міста, зіткнулись з важкими перепонами у своєму житті, і запропоновані урядом рішення були не в змозі подолати ці труднощі. “Війна 1967 року поклала початок процесу “витягання краю “килимка для молитов” з-під ніг липневої революції (1952 р.) Успіхом революція завдячує середньому класу, який підтримав її. Після поразки 1967 року середній клас удався до інтроверсії, замкнутості в собі і мовчазного політичного протесту, який став основою релігійних угрупувань противників політики”.

Коли Садат прийшов до влади у жовтні 1970 р., більшість старших офіцерів вважали його слабкою людиною, якою буде легко керувати. Але це було не так. Він швидко провів чистки серед тих, хто виступав проти нього. У травні 1971 р. Садат звільнив членів організації “Брати-мусульмани”, які ще знаходились у таборах, включаючи верховного вождя Хасан аль-Хадайбі. Він хотів використати їх у боротьбі з марксистами. Підтримка організації з боку Садата не була просто опортуністською. Він мав дореволюційні зв‘язки з “Братами-мусульманами” і цінував свою репутацію набожної ісламської людини. Цей образ він пізніше перетворив на образ “віруючого президента”. Садат все ще залишався членом трибуналу, який раніше розгромив організацію “Брати-мусульмани”, тому лідери знали, що їх свобода дій, і навіть особиста свобода, могла бути швидко скасована у разі, якщо вони не догодять йому. “Брати-мусульмани” підтримували Садата з моменту його боротьби проти лівих (травнева “корегуюча” революція 1971 р.) до розколу з ним через мирну ініціативу з Ізраїлем у 1977 р. Братство мало власні причини для протистояння марксистам, чий мирський характер конфліктував з ісламською орієнтацією. Угрупування було соціально та економічно консервативним. Більшість його членів були вихідцями з інтелігенції, які мали зиск швидше від капіталістичної, ніж від соціалістичної економічної системи. Багато бізнесменів, особливо серед колишніх емігрантів з держав Перської затоки, підтримували це угрупування. На додаток організація “Брати-мусульмани” не була ще легальною організацією.

Садат залучив лідерів організації “Брати-мусульмани” до складання проекту його нової конституції. Однак це не примирило “Братів-мусульман” з умовою документа, де зазначалось, що “принципи ісламського Шаріату є головним джерелом законодавства”. Вони хотіли, щоб Шаріат був єдиним джерелом законів Єгипту. Більше того, стаття 3 стверджувала, що народ – єдине джерело влади, в той час, як для фундаменталістів лише Аллах мав цю владу [188]. Хоча конституція була набагато більше прихильна до ісламу, ніж декрети Насера ( у його лівій Національній Хартії 1962 р. іслам фактично ігнорувався), це питання залишалось спірним. Вимога створювати всі єгипетські закони на основі закону ісламу широко підтримувалась громадськістю. Вона постійно обговорювалась у пресі та в Парламенті, будучи головним лозунгом організації “Братів-мусульман” упродовж 70-80-х рр. ХХ ст.

У квітні 1974 р. відбулась перша головна акція нового покоління ісламських радикалів. Невелика група, яка назвала себе “Ісламською визвольною організацією”, безуспішно спробувала вчинити державний переворот, захопивши військово-технічну академію у Геліополісі. Ці фундаменталісти вірили, що вбивство невіруючих правителів приведе до розгортання революційних дій і перемоги Шаріату. Вони хотіли заволодіти зброєю під час повстання, яку потім можна було використати для знищення політичного керівництва Єгипту на зібранні, на якому Садат мав виголосити промову того вечора. Натомість Сарійю і його спільників упіймали та стратили. Серед 92-х затриманих було 16 курсантів і 12 моряків. Згідно з офіційними заявами майже 30 офіцерів і 100 добровольців було виключено з військових сил за нібито прихильне ставлення до запланованого фундаменталістами політичного вбивства. 14 березня 1976 р. Садат зробив наступний крок до напівплюралістичної системи, давши дозвіл на формування “платформ” всередині однієї правлячої партії – Арабського соціалістичного об‘єднання – як прототипу майбутньої багатопартійної структури. Щоб перемогти лівих і нормалізувати своє власне становище, активісти “Брати-мусульмани” підтримали Садата під час парламентських виборів 1976 р. У відповідь, все ще не легалізованій організації “Брати-мусульмани” дозволили публікувати журнал “аль-Даввах”, який утримувався від заклику до революції, особистих нападів на Садата чи знеславлення армії. Результатом цих труднощів стали драматичні повстання у січні 1977 р. у відповідь на спроби Садат скоротити високий рівень державних субсидій. Ці події призвели до все більшого відчуття національної кризи, що додало фундаменталістам більшої впевненості і через що уряд не мав наміру терпіти їх діяльність. У той час, як клерикальна ієрархія допомагала уряду, підтримуючи його, ця лояльність відчужувала радикальних фундаменталістів від духовенства. Ректор аль-Азхару, доктор Абд аль-Хакім Махмуд заявив по радіо Каїру про свою підтримку уряду і закликав усіх мусульман припинити насильство.