Основне переконання Кутби – це ствердження абсолютної влади Аллаха над усім сущим і над людьми, яке сконцентроване навколо істинного значення виразу “Немає бога крім Аллаха і Мухаммед пророк Його” являє собою вказівку головного шляху в житті. Ця релігійна формула здатна ліквідувати “неосвіченість” і встановити правову державу в цьому земному житті. Надаючи виняткове значення принципу монотеїзму у питаннях, пов‘язаних з “відродженням” ісламу і очищенню його від єресі, в розділі “Божественність і поклоніння” своєї книги “Цінності ісламського уявлення” С. Кутб говорить: “Іслам розглядає проблему віри в єдиного Бога як першу і найголовнішу, як єдність божественного і відокремлення цієї проблеми від її частковості, як визнання її у єдності Аллаха ... Віра в єдиного Бога – на цьому рівні і в такому змісті – це “випрямлення” первинного ісламу”.

Відповідно до такого жорсткого підходу щодо критеріїв істинності віри в Бога С. Кутб приходить до обвинувачення в невірі суспільства сучасних мусульман. У тому ж розділі він заявляє: “Ми бачимо групу людей у мусульманському суспільстві в ісламських країнах, вважають, що вони увірували в те, що було надіслано Пророку і те, що було надіслано через нього. Вони кажуть: ми свідчимо, що немає Бога крім Аллаха і Мухаммед - його Пророк, і всі його послання – істинні, і все витікаючи з цих послань законоположення – істинні, і що ангели – істинні, й потойбічне життя – істинне, й передвизначенність добра і зла – істинна, і все це – віра в те, що було послане Пророку і через нього. Вони заявляють, що вони вірять у все це. Але Аллах – хвала йому! – не приймає від них цих заяв і не вважає їх слова вірою, але дивується і уражається таким їх, вчинком і заявою”.

Основні принципові положення, які відстоює Кутб, є вимога від мусульман не тільки вимовляти “свідчення” (“шарада”), але і “нести його у своєму серці і відповідно до нього будувати свою поведінку в реальному житті” [220, с. 6]. Тим самим С. Кутб ніби дає можливість вважати “невірними” тих мусульман, хто не відповідає його уявленням про віру. Більш того, Сеїд Кутб вважав, що “коли на шляху джихаду – встають перешкоди і з‘являються чинники матеріального впливу, то виникає необхідність знищити їх передусім силою” [96, с. 20].

Єгипетська буржуазія в період Г.А. Насера прагнула до ідеологічного забезпечення процесу переходу країни на капіталістичний шлях. Посиланнями на релігію, як прихильники “модернізму”, “реформізму”, “Брати-мусульмани” висунули концепцію суспільного устрою, заснованого на принципах ідеалізованого докапіталістичного ісламу, розглядаючи капіталізм, комунізм, “арабський соціалізм” як повернення до “джахилії” (до ісламського “неуцтва”). Успіх ідей відродження “істинного” ісламу, поява яких була викликана або пов‘язано зі специфікою процесу зародження капіталістичних відносин в арабських країнах, криється значною мірою в особливостях світогляду, а також соціально-психологічній схильності представників цих верств арабського суспільства до сприйняття такого роду концепцій. Фактично, ідеолог радикального напряму в ісламському фундаменталізмі С. Кутб пропонував масі ніби універсальний рецепт розв‘язання найбільш гострих соціальних, економічних і політичних проблем.

Основні характерні положення ісламської фундаменталістської доктрини тією або іншою мірою властиві більшості ісламських рухів, що сприймають ідеологію відродження “істинного” ісламу. У той же час у лавах прихильників відродження ісламу в арабських країнах кінця 90-х рр. відмічаються вельми істотні відмінності щодо питань соціально-економічного й суспільно-політичного будівництва. Зокрема, голова парламенту, генеральний секретар Національного конгресу Судану (правляча партія) Хасан Абдалла ат-Турабі, досить давно набув в ісламських колах іміджу радикального реформатора. Особливе обурення ортодоксальних улемів викликав його виступ на з‘їзді партії у 1999 р., в якому він сказав: “Сьогодні в Судані починається революція серед мусульман, в ході якої ми долаємо вплив суфійських тарикатів. Ми прямуємо єдиним шляхом, а що стосується яскравої прихильності до сект, то ми заявляємо: ми не суніти і не шиїти і не поділені по мазхабам. Це – революція, це – оновлення, це звільнення від традиціоналізму” [цит. за 100, с. 21]. Ісламські фундаменталістські рухи на Близькому Сході в останнє десятиріччя минулого століття перетворилися на важливий чинник міжнародної й регіональної політики. На це вплинули, головним чином, дві обставини. По-перше, це – зміни, що відбулися в країнах СНД і у світі за останнє десятиріччя, які звелися до фактичного створення монополярного світу, значної втрати впливу колишнього Радянського Союзу на Близькому Сході, утворення у мусульманських регіонах на пострадянському просторі нових вогнищ нестабільності. По-друге, - вибух мусульманського радикалізму в окремих країнах Близького й Середнього Сходу ініціював, в свою чергу, загострення протиріч між представниками різних течій і напрямів як у самому ісламі, так й у середині ісламських угрупувань.

У 90-ті рр. активізувалися спроби зовнішніх і внутрішніх сил залучити сусідню нам державу Росію до протистояння з ісламським світом, яке здатне викликати серйозну загрозу її безпеки і територіальної цілісності. Сьогодні виразно простежуються етапи цього процесу. Його наростання було пов‘язане з участю Росії в урегулюванні кризи на Балканах і спробами між православною більшості і мусульманськими общинами в самій Росії. Загострення проблеми сепаратизму Чечні під ісламськими гаслами спричинило зростання кількості спроб