Неврегульованість економічних відносин між країнами Заходу і Близького Сходу і пов‘язана з цим внутрішня напруга у багатьох арабських державах, а також у геополітичному плані традиційна соціально-економічна відсталість багатьох країн Близького Сходу доповнилася також кризовим станом економіки значної частини сусідніх з Росією нових незалежних держав із переважаючим мусульманським населенням. Збройні конфлікти на релігійному й національному ґрунті ускладнили у 90-і рр. соціально-економічне становище в ряді країн Близького Сходу і Північної Африки, загострили і без того напружену демографічну ситуацію проблемою біженців, сприяли пауперизації населення, безробіттю.

У спробах подолання відсталості арабські країни продемонстрували прагнення використати різні економічні концепції. Зокрема, в арабів зберігся інтерес до розробок, які передбачають економічне зростання на традиціоналістичній основі як альтернативи західному економічному лібералізму. Так, директор ради з інформації “Будинку Мудрості” Іраку (аналог Академії наук) Хамід Юсеф Хаммаді, вважає, що “економічне зростання цих держав було досягнуте в рамках системи азіатських соціальних понять і цінностей, що поєднують благо суспільства та інтереси особистості”. З цього він робить висновок, що “демократичні перетворення повинні йти за економічною модернізацією, а не навпаки, що суперечить цінностям американського лібералізму, який засновується на розширенні свободи ринку та індивідуальних інтересів” [138]. У свою чергу, прагнення частини арабських дослідників оцінити як неприйнятну для своїх країн “західну” модель розвитку знаходить розуміння в ісламських фундаменталістів. Соціально-економічні труднощі, викликані стихійною модернізацією, особливо в тих арабських країнах, де застосовують ісламські принципи державного й суспільного устрою, стимулювали вплив на формування внутрішньої ісламської опозиції. Реакцією керівництва таких країн стало намагання перевести діяльність місцевих радикалів у русло ідеологічної боротьби із зовнішнім супротивником. З цих же причин робилися спроби орієнтувати осіб, які брали участь у бойових діях в рамках “джихаду” (арабські “афганці”, “боснійці”, “чеченці”, “косовці”) і на нові зовнішні “загрози”.

Розвиток радикальних ісламських рухів на Арабському Сході у 90-х рр. відбувався на фоні двоєдиного процесу розмежування і консолідації самих мусульманських країн. Зокрема, продовжувало зберігатися протистояння різних зарубіжних ісламських “центрів сили” (наприклад, ірано-саудівські, ірано-турецькі, внутрішньо афганські суперечності та ін.). У той же час, продовжувався процес міжісламської інтеграції. У зв‘язку з геополітичними змінами, що відбулися у цей час, в ньому взяли участь деякі нові незалежні держави, що утворилися на пострадянському просторі. Застосовуючи ісламську риторику в політичних цілях, їх лідери стали декларувати прихильність до мусульманських цінностей або включати територію своїх держав в “райони традиційного поширення ісламу”.

Прихильність до інтеграції під гаслом “ісламської солідарності” продемонстрували також найбільш могутні ісламські держави Близького Сходу і Середнього Сходу. “При цьому, - пише дослідник П.В. Чернов, - різні зарубіжні ісламські центри (іранський, саудівський, турецький, пакистанський та ін.) почали докладати зусилля, щоб утягнути до ісламської орбіти (політично, економічно і навіть інфраструктурно) мусульманські регіони СНД” [141, с. 71]. В деяких країнах СНД спроба “відродження ісламу зверху” (в тому числі в інтересах співпраці з розвиненими ісламськими державами з метою отримання можливих інвестицій) призвела до негативних наслідків, які стимулювали радикальні настрої у мусульманських общинах. Так, питання про введення шаріату (тим більше за сприяння іноземних фахівців) не могли бути зустрінуті із задоволенням усім суспільством, що послужило новим конфліктогенним чинником і сприяло природній появі груп ортодоксально налаштованих осіб, які вбачали у своїх опонентах уже не інакомислячих співгромадян, а “ворогів ісламу”. Подібного роду “ісламізація” в умовах суспільства з історично нестійкими мусульманськими традиціями за відсутністю системи ісламської освіти, розвиненого інституту улемів, факихів та інших підготовлених священнослужителів, тільки сприяє виявам “спотворених” основ віровчення серед мусульман. Носії такого роду “неповноцінних” релігійних поглядів, як правило, становлять найбільш активну частину екстремістських рухів.

ІІ. 2. Поняття джерела ісламського фундаменталізму

Основним чинником глобальної радикалізації ісламу останніх десятиліть стало фактичне створення монополярної системи міжнародних відносин, прагнення до світового панування США – головного противника ісламських фундаменталістів. Адже головну роль у виробленні американської політики відносно мусульманських країн відігравали геополітичні й економічні інтереси США. Зокрема, зазначалося, що США обирають відносно ісламу політику, яка насамперед враховувала б напрями загроз, що виходять від так званої “дуги нестабільності” (“дуги кризи”) (Балкани, Кавказ, Північна Африка, Близький Схід, Центральна й Південна Азія). У зв‘язку з цим, вже на початку 90-х рр. США визнали, що швидке збільшення числа місцевих і регіональних конфліктів у вказаній зоні й втрата США контролю над цими конфліктами загрожує американським інтересам, які зводяться до того, що тут розташовуються великі запаси нафти і природного газу, стратегічні маршрути трубопроводів [5, с. 52]. Одночасно зросли претензії окремих східних країн на володіння ядерною зброєю (“ісламська атомна бомба”) і загрозами її застосування в регіональних конфліктах, але Росія, продовжуючи в геополітичному плані залишатися частиною центральноазіатської й близькосхідний системи координат, на початку 90-х рр. продемонструвала явно прозахідні спрямування, що йшли врозріз із її інтересами на Сході. На думку вченого М.В. Рядова, “як би