Маніхейські своди

План

Маніхейство як основа для маніхейських сводів.

Зміст маніхейської літератури, її особливості.

Своди – пам’ятка давньоіранської літератури.

Священна книга “Авеста” – перша за часом пам’ятка іранської писемності, яка дійшла до нас.

Пізні своди релігійного характеру створювались у ІІІ – ІХ ст.н.е. Частина з них оформилась ще при Сасанідах, а деякі пам’ятки – вже після арабського завоювання, коли звернення до старожитностей відігравало важливу роль у боротьбі з іноземних поневоленням.

Становлення літератури релігійного характеру було зумовлене потребами зороастризму, маніхейства та маздакізму, що, розвиваючись, приймали релігійні форми.

Для розуміння маніхейської літератури потрібно з’ясувати, яке ж вчення було для неї основою.

Маніхейство набуло у свій час поширення від Риму до Китаю.

Засновник вчення, що мав почесний титул “Мані” (“Вічний”) був сином вавілонянина і знатної іранки. У молоді роки багато подорожуючи, був у Середній Азії та Індії. Розпочав свою діяльність як проповідник у 242 р. в столиці Сасанідів Ктесіфоні, де мав великий успіх, створив свою церкву. В Согді його вчення стало пріоритетною релігією.

За основу свого вчення Мані взяв зороастризм і спробував створити всеохоплюючу релігійну систему, яка б увібрала найбільш істотне з усіх інших. Зараз це вчення характеризується як теософський синкретизм. Його суть: навколишній світ – арена жорсткої боротьби двох начал, добра і зла, світла і темряви. Світ світла і добра асоціюється з духовним началом, а темряви і зла – з матеріальним. Звідси випливає, що світ навколо нас – світ зла. Мета світового процесу в тому, щоб врятувати часточки світла, заховані в людині (людській душі), від влади матерії – мета ця характерна для багатьох індійських релігій, включаючи буддизм.

Для цього використовують і відповідні засоби: істинні маніхеї, “обрані”, зобов’язані були вести аскетичний спосіб життя, не мати власності, сім’ї, житла, не вживати вина і м’яса, не рвати рослин, Утримувати їх повинні миряни, що могли мати сім’ю та майно, нормально харчуватись і яким надавався статус “обраних” лише перед смертю, в якості своєрідного причастя.

Міфологія та есхатологія маніхейства являє собою трансформований варіант зороастризму у суміші з іншими доктринами – від давньоіранської ідеї вічного часу з її лінійним розвитком подій (її втілення Зерван) до християнських біблійних уявлень.

Зороастризм, маніхейство і маздакізм конкурували не лише між собою, а й з іншими релігіями. Тому в цих умовах мистецтво полеміки значно вдосконалювалось. Доказом цього служить характер пам’яток зороастрейського та маніхейського сводів, яких у свій час була велика кількість. З маніхейської літератури збереглись лише уривки через систематичне знищення її протягом віків зороастрійцями, християнами і мусульманами.

Форма цих пам’яток тісно пов’язана з розвитком усної традиції, використанням ораторського мистецтва. В них використовувався ускладнений діалог.

Судячи із середньовічних джерел, частину маніхейської літератури складали пам’ятки, створені нібито самим засновником зороастризму, і які вважались священними у сфері його наступників. В Х ст. було відомо 7 таких книг, що збереглись у Хорезмі. 6 з них були написані на сірійській мові, а сьома, як вважають, адресована сасанідському правителеві, на якійсь із середньоіранських мов. Уривок цієї книги, що зберігся в арабському перекладі, показує, що вона була складена у формі проповіді від першої особи і містила деякі відомості із життя пророка Мані (“И пришло пророчество в этот последний век при посредстве меня, Мани, посланника истинного бога в страну вавилонскую”). Можливо, що, в основі цієї книги була оригінальна проповідь Мані.

Відомо, що існувала і книга, що називалась “Авангельон”, тобто “Євангеліє”. Певно, це був “свод” маніхейських істин.

мані приписували і “Книгу гігантів” – переробку апокрифічної книги Еноха, з якої дійшли согдійські, середньоперські і парфянські фрагменти, судячи з яких маніхейська проповідь, як і зороастрійська, широко використовували елементи загальнонародної спадщини. Вводились міфологічні імена і сюжети ( країна Еранвеж, Йіма, Сам, Керсаспа, Ажі-Дахака).

Ця ж риса виступає і у зібранні маніхейських гімнів, що дійшли до нас на китайській мові. Один з них, де оспівано країну світла, що протистоїть світові мороку і зла, відбились давньоіранські уявлення про обіцянки, відзначені раніше в “Авесті” (царство Йіми). В уривку із середньоперського гімну, що теж напевно входив до якогось маніхейського своду, оспівується дерево світла.

Багато міфологічних елементів містилось і в космогонічному трактаті маніхеїв, складеному на подобі зороастрійського “Бундахішна”.

Укладачі маніхейських сводів, як і проповідники інших давніх вчень, використовували й інші ораторські прийоми. Про це свідчать согдійські фрагменти, що містять в якості притч сюжети байок, які прийшли з Індії і були оброблені на іранському грунті ще в VI ст. н. е.

Індійські притчі відбивали ідеологію народу, його симпатії і антипатії, а також його літературні смаки, часто співзвучні з інтересами і смаками міських кіл різних іранських областей. Саме тому індійські “народні книги” і їх окремі сюжети знайшли велике поширення серед іранських народів, а їх вплив проник в літературу релігійного характеру.

Один з цих сюжетів відтворює індійську байку про лисицю і мавпу, інший виразно повторює індійську притчу про 3 риби з “Панчатантри” і її обробку з “Каліли і Дімни”. Це оповідання “Панчатантри” розказує про корисність уважності.

В одній великій річці плили 3 риби: Анагатавідхатар (Той, що піклується про майбутнє), Пратьютипаниниаматі (Той, що зберігає присутність духу) і Ядбхавішья (Той, що каже: ”Хай буде, що буде”). Перша риба почувши розмову 2 рибалок, що збирались наступного дня прийти до річки ловити рибу, вирішила відпливти у безпечне місце і попередила про можливу небезпеку друзів.