„Коли пильно розважаємо красу створіння, то з неї наче з якої книги пізнаємо велику Божу обайливість про все і Його мудрість... Ніщо інше не було причиною існування світу, як тільки Бог, що сам добрий, створив те, що хосенне; сам мудрий створив те, що прегарне [О.Ю.Я.Катрій ЧСВВ „Господи навчи нас молитися”, - Нью-Йорк – 1981 – Торонто. ст. 12-14, 29.]; сам могутній створив те, що превелике...”

Людина певною мірою може те, чого не можуть нерозумні істоти, а саме спрямувати весь свій духовний розвиток у напрямку, протилежному меті, яку визначив їй Бог. Людина в змозі відвернутися від Бога, навіть протиставити себе Богові, покладаючи собі за мету життя власну велич і власне возвеличення. Треба розуміти, що, добровільно перестаючи коритися Божому плану, з одного боку, вона, з другого боку, повертається до нього і виконує його мимохіть. Бо, терплячи після цього від наслідків свого гріха, вона дає свідчення Божої справедливості й отак – от теж сприяє поширенню хвали Творцеві. Це добре висловив Гете, говорячи про сатану, що він є тією силою, яка незмінно сприяє добру. Тож людина не може перестати коритися загальному плану Божого Провидіння. Тільки ж, окрім цих особистісних функцій, спільних для кожного створіння, і зокрема для створінь духовних, людина має як ми вже бачили, і певну особливу функцію перед світом, яку хотілося б назвати суспільною. Будучи істотою, яка складається з елементів духовного і тілесного, вона є ніби сполучною ланкою поміж двома світами – отим єдиним представником матеріального Всесвіту, здатним славити Бога мовою духа. І в самій концепції видимого світу є ніби певний договір поміж людиною і рештою створіння, не наділеною розумом.

„Учинив Ти людину його (сина людського) володарем творива рук своїх, все під ноги йому вмістив” [Пс. 8,7], цілий світ служить людині і відданий у її розпорядження, але за це вона повинна цьому світові допомагати повертатися до Бога та ширити хвалу Йому. Вона від імені світу повинна виконувати те, чого всі інші створіння вчинити не в змозі й що під силу наймізернішій людині, навіть дитині, яка вже послуговується соїм розумом: свідомим актом розуму та волі посилати Богові ту хвалу, що розсіяна по цілім світі, та єднатися з ним актами любови й молитви.

У цьому полягає глибокий символізм молитви до і після їди. Під час їди ціле створіння, представлене трьома царствами – мінеральним, рослинним і тваринним, стає до послуг людини, щоб утримати її при житті, людина ж до і після їди вже не тільки від свого імені, а від імені цілого світу складає пошану й подяку Богові і Творцю Всесвіту.

У книзі Мудрості маємо цікавий фрагмент де описується з якою готовністю природа стає до послуг тим, хто хоче служити Богові, натомість як бунтує проти тих, хто її використовує, а сам про Бога забуває або від Нього відвертається:

„Творіння бо, слухняне Тобі, Творцеві, набирає на силв для кари грішникам, попускає ж на благо тим, які покладаються на Тебе” [Мудр. 16,24.].

хто відвернеться від Бога і вкладе свою мету в світ, той щастя у ньому не знайде, жодне створіння не погодиться красти у Творця ту честь і славу, яка належить Йому як остаточній меті Всесвіту. Через зіпсованість людської природи первородним гріхом світ сьогодні слушно може ставитися упереджено до людини. Світ знає, як часто він буває визискуваний та ошуканий, як багато є осіб, котрі не думають повертати Богові у формі честі й хвали усіх тих дібр, що їх вони черпають із створінь. Тому світ у ставленні до людини є постійно на стежці війни і з усіх боків сигає на її життя. Але як тільки побачить душу, справді віддану Богові, зараз готовий втихомиритися й спочити її просто чудесною опікою. Цим пояснюється та надприродна сила, яку не раз мали святі проти сил природи. Велика любов до Бога, яка цілковито панувала в їхніх душах, була гарантією, що ані жоден елемент хвали не буде відвернений від свого призначення, що все, дане їм світом, прикрашене й чудесним способом преображене повернеться до Бога у молитві промінням хвали [Яцек Воронецький „Повнота молитви”, - Кайрос, 1997р.].

Найкращий приклад, як треба Господа Бога славити, дає нам сам Господь наш Ісус Христос. Ціль Його приходу на цей світ не була інша, а тільки привернення Богові належної честі і слави через відкуплення людського роду. При його Різдві Ангели співають Богові величну пісню слави. „Слава на висотах Богу й на землі мир людям його вподобання” [Лука 2,14].

Слава Божа це стала девіза Ісуса Христа в усьому його житті. Від Нього можна часто почути: „Я не шукаю моєї слави” [Ів. 8,50]. А на іншому місці Він каже: „Бо зійшов я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто мене послав” [Ів. 6,38]. На Тайній Вечері Він запевняє