Споглядання значною мірою переплітається з досконалістю. Його називають передчуттям неба, поверненням до Раю. Царство Боже утвориться в нас через духовне знання, любов визначається як „вищий стан розумної душі, при якому неможливо любити щось на світі більше, ніж пізнання Бога. Нечистота духа гріх – це хибне пізнання, незнання Бога” [Максим Ісповідник, Цент. ІІІ, 34, SC9 (1943), р. 135; див. стор. 154.].

Сходові часто висловлювався докір у схильності „добровільно тупіти, під претекстом споглядання, у ледачій пасивності [В.Соловьев, Великий спор и христианский вопрос, С. – Пербург, без дати т.4. сс. 1-5]. Крім того, ставилося питання, чи такий ідеал споглядання не є всього лиш „пристосуванням до елліністичного контексту та середовища”, „візуальним” у своїй ментальності, тоді як Біблія обіцяє блаженство на основі послуху заповідям, а не на основі прагнення побачити Бога.

Цицерон так підсумовує традицію античних філософів: споглядати означає розглядати речі за допомогою розуму, аби дошукатися сутності: це означає філософствувати. Платон каже, що споглядання бачить те, що є найкраще в істотах – „божественну красу”, чисту розумність. А християнські духовні вчителі були твердо переконані, що таке пізнання ще не є справжньою гнозою, спогляданням. Вони розмежовують і протиставляють „просте” знання та „духовне знання”. Існує подвійне пізнання світу: пізнання прагматичне, яке можуть здобути навіть нечестивці, й пізнання пневматичне, застереження для святих [Практичні глави, Прол. SC 171 (1971), р.501; гл.84, р.674]. Просте знання „безплідне”, нездатне приготувати до Божого царства [Див. Кл. Александрійський, Strom. III, 5, 44, 1999 col; див. стор. 70.]. Споглядання повинно досягати найглибшої правди створінь, яка не є ані платонічною ідеєю, ані визначенням Арістотеля, ані попри очевидні аналогії, на є навіть „зародковими причинами” станів. Належить бачити речі „у їх стосунках з Богом”, у їх ролі в Божому провидінні.

За Оригеном після смерті душам спершу будуть відкриті таємниці чуттєвого світу, а згодом людина буде піднесена до видіння небесних речей. Євагрій згодом скодифікує цю класифікацію і дасть їй свою термінологію. Отож він бачить два рівні споглядання:

споглядання природи;

теологія.

Я ось ще довший перелік: „Є п’ять фундаментальних видів пізнання, які вкючають всі інші: перший, як говорять святі Отці, це пізнання Пречудової Трійці; другий і третій – це пізнання безтілесних та тілесних істот; четвертий та п’ятий – пізнання Божого суду та пізнання Божого Провидіння”.

Ця класифікація не має надто великого історичного значення – вона не становить нічого істотного у візантійській містиці, хіба що у Євагрія та Максима Ісповідника. У Фр. Пісського частіше зустрічається наступна тричастинна класифікація: „Об’явлення Бога Мойсеєві відбулося спершу у світлі; відтак Він говорив з ним через хмару; накінець... у темряві”.

Як переживалося споглядання природи духовними вчмтелями? Роздуми, Василія Великого над Шестиднів’ям йдуть за лініями, накресленими Євангелієм: „Гляньте на птиць небесних..., на польові лілеї...”. Створіння розглядалися, порівнювалися до якостей людини і тоді наводилися моральні вислови Святого Письма.

На думку Оригена, пізнання невидимих істот, ангелів та демонів є „тайною майбутнього воскресіння”. Але вже відтепер Син підготовляє пізнання того дня і того часу. Тобто треба бачити, як за видимістю подій світу ангельські сили, добрі і злі, борються над нами і в нас, і дійти до споглядання, „причин цієї війни”. А отже в практичному розумінні, мова йде про мудрість розпізнавання духів.

Слово „теологія” вперше з’являється, здається, у Платона і застосоване воно в розділі, де мова йде про богів. У східній традиції Івана Євангелиста називають Богословом, адже на початку свого Євангелія він дає свідчення божественності Логоса і таким чином вводить нас у таємницю Пр. Трійці. Для Єваргія богослов’я – це вищий щабель духовного життя, на котрому переживається і споглядається ця найвища таємниця: це споглядання Пресвятойї Трійці. Однак нелегко пояснити у чому полягає це споглядання.

Ясна річ теологія – це не пряме відчуття сутності Бога тим більше воно не має нічого спільного з видіннями чуттєвого порядку або ж із завершенням раціональної діалектики.

Однак часто застосовуються вирази „бачити Бога”, „Боже видіння”. Видіння Бога в душі зливається з видінням „Божого місця”, Євагрій використовує текст Виходу 24, 9-11 і практично ототожнює, видіння свого власного стану з видінням Трійці, якщо для Єваргія цей „Власний стан” є „власним станом” розуму, для більшості духовних вчителів Сходу стан людини визначається її серцем. Вершиною theoria є таким чином, споглядання Бога у серці.

Ідея бачення Бога в Його образі може означати наявність відстані між Творцем та створінням, натомість термін „Боже місце” наводить на думку про прагнення до більш прямої зустрічі, але все це, так би мовити, відбувається на терені нашої душі, і ніколи „віч – на – віч”. Аби бути предметом нашого споглядання, Бог повинен якимось чином вийти з себе, об’явити свою „славу”, преобразити душу і весь Всесвіт своєю „силою”, своїм світлом („тавфське світло” – це найбільш характерне сяйво цієї Божественної сили).

Однак у глибоко благочестивих душах виникає таке запитання: чи людина з свого боку не повинна якимось чином теж вийти на зустріч Богові? Це питання екстазу „виходу з себе”. Дуже важко висловлюватися щодо всіх, екстатичних проявів, які спостерігалися серед нехристиян. У філософів екстаз теж займає значне місце. Для вивчення поняття екстазу в Біблії у нас дуже мало матеріалу; з іншого боку, відомими стали твердження деяких екзегетів: „Фундаментальним для кожного процесу переживанням є екстаз”. У перших християнських