У житті перших ченців елементи „ентузіазму” займають займають менше місця, ніж можна було б сподіватися. Їх „екстаз” має характер видіння, а не виходу за межі розуму. І все ж, якщо цей термін увійшов до лексикону містиків, значить він виражає певний духовний досвід. Рсь як поясню це Теофан Затворник: Досконалість полягає у гармонійній співпраці усіх частин які складають людину: тіла, душі та Духа. Протиприродно, коли нижча частина, приміром, тіло, переважає до тої міри, що примушує замовкнути вищі частини, тоді як протилежне є хвалигідне. Саме це відбувається під час найвищого споглядання, в екстазі. Тут виникає тимчасове припинення діяльності природних властивостей душі, але нема припинення діяльності Духа.

Це припинення здійснюється на різних рівнях. Перший екстаз, за визначенням молитви, даним тілом, є „захоплення” духа і повний вихід поза вісе чуттєве; набік відкладається „усяке незнання, яке йде від чуттів. Часто такий екстаз пов’язаний зі сном, пророчим сном.

Що стосується розуму, в екстазі він може забути все те, що не є Богом. Сирійські письменники,, очевидно, розуміли екстаз як стан душі, досконало відірваної від усього, що відвертає її увагу; він є винагородою за моральну чистоту, за перемогу над пристрастями”.

Євагріанський екстаз більш радикальний, він в дусі апофатичного богослов’я; це „безмежне незнання” про всі часткові поняття, уявлення, це стан „чистой разумності”. ??? який є образом Бога, стає чистим світлом, на цій інтелектуальній вершині він відображає світло Пресвятої Трійці; але він не виходить зі себе, він не „екстатичний”, а „катастатичний”. Це – містика „світла”.

Містика „темряви” додає новий ступінь. Вона викладена Григорієм Нісським, який розрізнює три щаблі сходження до Бога:

у світлі, це час очищення;

через хмару, це вступ у споглядання нематеріального;

у темряві, це вихід на останній щабель і нтелектуального пізнання, і тоді душа вирушає по – іншому шляху, по шляху любові, „крилами любові”. А отже, це справжня екстазіє, „вихід з інтелектуально стану”.

Відчуваючи палке бажання Бога, людина отримує нове знання про Бога – Любов. Любов, таким чином, стає знанням.

У схемі Теофана Затворника можна припустити ще один, останній ступінь екстазу: припинення дії всіх властивостей душі і наявність виключно дії Духа. Але якому психологічному станові це відповідає? Можливо це стан, який називають „сном чування”. У звичайному сні душа відірвана від себе сама й підпорядкована сном. Містичний сон підпорядковує душу найвищій присутності Святого Духа; водночас це наче пробудження, адже душа, стоїть перед єдиною справжньою дійсністю.

У світі, позначеному забуттям Бога, споглядання має на меті сприяти безперервному союзові з Господом, „баченню” Бога у всьому. Зрозуміло, що письменники неоднаковим чином розглядають цю „увагу до Бога” та спосоьи котрі ій сприяють. Євагрій розуміє цю пам’ять як шлях духа „нематеріального до нематеріального”. Але подібна „пам’ять” ніколи не зможе стати „безперестанною”, адже це психологічно неможливо для істоти, так тісно зв’язана з матерією та земними турботами. І все, ж думка про Бога повинна бути для Християн більш звичною, ніж дихання.

Духовність постійної пам’яті про ога не може, таким чином, ототожнюватися з вищими щаблями євагріанської „правдивої гнози”. Вона не боїться образів та повсякденного життя. Навіть якщо це не завжди „знання”, це завжди „свідомість”, постійний нахил, „ппалке бажання подобатися Богові”, мотив, завжди присутній і завжди активний у кожгному людському вчинкові. Тож цей стан народжується і черпає поживу зі споглядання явленої пам’яті.

Споглядання має перероджуючу дію людина все більш уподібнюється до того, що споглядає. „Постійною пам’яттю ми зберігаємо у нас самих Божу присутність”. Але ці вирази, дуже поширені, можуть розумітися платонічному або гностичному розумінні; можна забути, що святість вимірюється на основі любові, яка оживляє і скеровує споглядання. Тому Філоксен з мабугу, один з небагатьох хто торкався цього питання ех projesso, загалом твердить, що споглядання та святість роздільні: одне може існувати без другого.

Очевидно, він бере до уваги небезпеку втрати рівноваги, браку співмірності між пізнанням та любов’ю; це небезпека незвичайних осяянь або „нестримної” theoria ентузіастів. Навпаки, якщо взяти „пізнання Бога” та споглядання у їх життєдайному і власне християнському розумінні, формули Оригена та багатьох інших не становлять жодних труднощів – пізнання тайни стає взаємним обміном любов’ю між логосом та віруючими, це пізнання подібне до пізнання Сина Божого, передчуття небесного блаженства, де „пізнання стає любов’ю” і отже, у такому контексті співставлення між спогляданням та святістю є цілком законним.

Споглядання – це відкриття духа у його справжній прозорості. Діоратик впізнає божественну мудрість, яка діє у світі й „славить Бога”. Духовні вчителі сходу почерпнули в Оригена думку, що обожествлення християнини є участю у славі Христа; воно кульмінує у пережитті, аналогічному пережиттю апостолів на горі Тавор, у пережитті, яке відповідає найбільш піднесеній формі духовної екзегези Святого Письма.

Людина усвідомлює дари Божі і велич Благодателя, вона стає створінням славословним, як ангели: „одержавши просвітлення, - підсумовує комтеплятивне передання Григорій Палама, - людина досягає вічних вершин... І навіть не будучи у небі, вона змагається з небесними силами у безупинному співі, залишаючись на землі, наче ангел, веде всяке створіння до Бога”.

Філарет Московський показує, що вся ойкономія відкуплення не має іншої мети як пригадати нам божественну славу. І ця слава є „об’явлення, відображення, оновлення внутрішньої досконалості” Пресвятої Трійці; „Він дарує її; ті, кого він залучає отримують її ; вона повертається до