Замало було для Бога створити нас, замало було дати безсмертну душу, розум і волю. Через Св. Тайну Хрещення Він робить нас своїми Божими дітьмя, нас адаптує, усиновлює. Він робить нас братами і сестрами Ісуса Христа. Тому Св. Євангелист Іван каже: „Дивіться, яку велмку любов дарував нам Отець, щоб ми дітьмя Божими звалися. Ми і є ними. А тому світ нас не знає, бо він Його не зпізнав. Любі. Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилось чим будемо” [1посл. з 1-2].

Господь Бог у своїй доброті робить нас не тільки своїми дітьми, але й наслідниками неба. Дитина має право до наслідства, до спадщини свого батька. І нам Боже дитинство дає право вступу до неба.

„Ми діти Божі, - каже Св. Апостол Павло – а коли діти, то і спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом із Ним, щоб разом з Ним і прославитися” [Рим 8,17].

Як добра мати чуває над своєю дитиною так Божа любов день іі ніч чуває над нами. Хто ближче нас від Господа? Він завжди присутній з нами своїм Божим Єством, знанням, могутністю і добротою. Прегарно сказано про це в Діянях Апостолів: „У ньому бо живемо, рухаємося й існуєм” [17,28], Він присутній, не тільки коло нас, але й в нашому серці через освячуючу ласку. Де освячуюча ласка, там Господь Бог. Кожна душа в ласці Божій це храм Св. Духа.

„Чи не знаєте, - каже Св. Апостол Павло – що ви храм Божий і що Дух Божий у вас перебуває!” [1Кор. 3,16.]. Він бажає нашого вічного спасіння. І до тієї цілі, дає нам усі потрібні засоби: церкву, Св. Тайни, молитву, Божі і церковні заповіді.

Господь Бог стає малою дитиною, щоб нас спасти від гріха. Він приймає нашу людську природу, і стає нам подібний у всьому, крім гріха. Він з любови до нас іде на хрест і на смерть. Хрест – це вершок Божої любові. Сам Христос каже: „Більшої любови ніхто не має над того, що своє життя віддає за друзів своїх” [Іван 15,13]. А Св. Апостол Павло кількома словами окреслює глибину Божої любови: „Він полюбив мене й видав себе за мене” [Гал. 2,20].

Він з любови до нас потиться кривавим потом, приймає бичування і нетерпінням вінчання вкінці дає себе прибити до хреста. Він спочиває на ранах своїх, рук і ніг. З його ран тече кров – це кров любови до нас. Любов умирає за нас на хресті.

З любови до нас Він остається у Пресв. Тайні Євхрастії. Батьки при своїй смерті в тестоменті лишають своїм дітям земні і минулі речі, самих себе не можуть лишити. А Христос навіки остався з нами у Св. Тайні Любови. У Св. Літургії Він кожного дня у безкровний спосіб жертвується до нас і стає поживою нашої душі. Тільки Бог здатний на таку любов!

У Парижі є славний інститут – школа для глухо – німих. При кінці шкільного року відбувалися іспити. На них запрошено багато визначних гостей. Всі були захоплені великим знанням тих бідних дітей. Один гість хоче знати, чи ті діти вміють оцінити любов і працю своїх учителів, чи вони відчувають до них вдячність. Тож найкращому учневі він ставить питання: „Чи ти знаєш, що це вдячність?” Він хвилинку подумав, його очі засвітились, обличчя роз’яснилося, він пішов до таблиці і написав такі слова: „Вдячність це пам’ять мого серця”. Яка влучна відповідь! Тим він хотів сказати, що вдячність до своїх вчителів назавжди виписана на його серці.

Чи так, можемо сказати, про себе у відношенні до Господа Бога? Чи й на нашому серці є виписана вдячність до Бога? Чи ми належно оцінюємо превеликі природні і надприродні Божі добродійства? В якій, же спосіб у нашому щоденному житті можемо Богові оказати нашу вдячність? Через часту вірність Божим і церковним заповідям, через сталу пам’ять на Божу любов і Божі добродійства, через щедрість у наших пожертвах на Божу хвалу і славу. Ніколи не забуваючи, що для душі великодушних і Бог великодушний [О.Ю.Я.Катрій ЧСВВ „Господи навчи нас молитися”, - Нью-Йорк – 1981 – Торонто. ст. 12-14, 29.].

1.3. Молитва перепросьби.

Одначе ж йде все плинно в нашому житті. Ми хотіли б бути добрими, привітними, допоміжними, щедрими – так як Бог супроти нас. Але бачимо, що ми чомусь таким не є. І нам прикро. Не раз і гірко, і досадно. Не раз гніваємося, іноді не хочемо комусь помогти, не раз неправду скажемо, або осуджуємо інших, часом батьків чи виховників не слухаємося. Іноді не працюємо як належиться, не раз лихі пристрасті володіють нами, а не раз комуся кривду чи шкоду вдіємо.

Хотілося би інакшими бути, перемогти свою неміч, своє себелюбство, але ж воно так важко! Що робити, до кого ж за поміччю підемо? Св. Павло це ж саме відчував: „Коли я хочу робити добро, зло сидить у мені. Бачу інший закон у моїх