відчує потребу піти за покликом спасителя й увійшовши до своєї хатинки та замкнувши двері, у схованці перед Величчю Бога Отця розважатиме собі над великими істинами спасіння. Не одному з тих, зто не має змоги вчащати на літургійні богослужіння, вона зможе їх замінити і стати підставою духовного життя. Для всіх вона буде найпотужнішим засобом його поглиблення, оживлення, оживлення і піднесення на чимдалі вищий рівень. Слова Єремії, що „Спустошений, увесь край спустілий, бо нікого нема, хто б поклав це на серце собі” [Єр. 12,11]. Ніколи не позбавляться своєї правди. Біда суспільству, де немає численного шерегу дум, котрі набули постійної звички розважати у своєму серці над тим, що Бог нам об’явив про Себе і про нас. На дорозі до досконалості й до спасіння це є найпотужніщий засіб; отож нічого дивного, що Св. Тереза обіцяла спасіння кожному, хто буде щодня хоча б 15 хвилин присвячувати мисленій молитві.
Мислена молитва, як і кожна людська дія, має свої закони розвитку, і від пізнання їх та вмілого застосування залежатиме, чи краще особа її відправлятиме чи гірше, чи буде з нею крокувати вперед чи ні. Тому існує стільки методик роздумування зокрема відтоді як у XVI столітті Св. Ігнатій, Св. Тереза і Св. Франциск Сальський поставили його на першому плані духовного життя й опрацювали його засади. Відмінності поміж ними, однак, лише другорядні, бо всі вони стараються на основні дані нашої психіки і з неї здобувають свої правила, навчаючи нас, як ми маємо почергово залучати окремі здатності нашої душі до систематичної участі у молитві [Яцек Воронецький „Повнота молитви” – Кайрос, 1997].
До мисленої молитви, зрештою як і до усної, треба завжди підготуватися, як до вижливої дії, яку не варто виконувати абияк: „Закі обітуєшся, приготуй себе, і не будь людина, що спокушує Господа” [Сип. 18,23]. Особи, котрі дотримуються регулярнго способу життя, здебільшого вже увечері готують собі коротко тему завтрашнього ранкового роздумування і в думці з Ним стараються заснути й прокинутися. Добре попрактикувати щось таке принаймні короткий час. Наступного дня, починаючи роздумування, бажано завжди стати перед Богом і, прочитавши короткі молитви, - найкраще „Отче наш”, „Радуйся Маріє” і зітхання до Святого Духа, - поставити собі перед думкою тему планованого роздумування.
Зрозуміло, що найпершою основою наших роздумувань повинна бути постать Спасителя, Його життя, Його вчення одне слово – Євангелія. Тож найкращим підручником для роздумування буде той, де в коротких розділах буде подано, як страву для нашої молитви, окремі фрагменти Євангелії, так щоб з часом охопити її в цілому. Отак – от той, хто регулярно вправляється у роздумуванні, буде здатний докладно у формі молитви, пройти через усе життя Спасителя і ніби смакуючи Його у своєму серці. Після короткого читання якогось фрагменту євангельського змісту (якщо роздумування розраховане на 15 хвилин, то читання повинно тривати не більше трьох хвилин, якщо на півгодини – то п’ять) рекомендується звернутися до уяви і викликати в ній образ, наприклда євангельської сцени, над якою буде провадитися роздумування. Осіб з буйною фантазією до цього занадто заохочувати не слід, їм скоріше треба радити стежити за своєю уявою, щоб молитва не перетворилась на мріяння. Навпаки, ті, хто має вбогу уяву, добре вчинять, зокрема на початку мисленої молитви, якщо уяву залучать до співпраці хоча б на хвильку.
У рамках такого живого образу розум повинен застановитися над змістом того, що буде предметом роздумування й розважити собі, хто виступає в цьому Євангельському оповіданні, хто там навчає, або чинить добродійства, хто оточує Ісуса Христа і до кого Він звертається, що Він їм говорить, або що для них робить, які істини і вимоги щодо морального життя містяться у Його науці, які благодаті і чудеса Він чинить їм на користь. Усе це треба собі докладно розважити, однак не бавитися надто тонкими з’ясуваннями, які б були цілком доречні в школі на уроці Святого Письма, але в молитві поминали б її мету і ставали перешкодою у виконанні її завдання. Бо ж цією метою, завжди є не збільшити інтелектуальні знання, а піднести всі здатності душі на вищий рівень і дати проникнути в них елементам надприродного життя.
Від розважань над предметом роздумувань треба перейти далі – видобувати з нього застосування до власного життя і потреб власної душі. Це дуже важливий момент, бо від нього залежать плоди роздумування для душі. Часто це будуть конкретні постанови щодо власного духовного життя, які мають на меті, щоб ми більше пильнували за собою у сфері якоїсь заповіді, уникати тієї чи іншої нагоди до гріха. Надзвичайно важливо, щоб ті постанови не виникали з людських природних мотивів і не розраховували на наші людські природні сили, але, підносячись до вищих надприродних мотивів, були водночас покірним проханням дати сили згори, без яких ми не здолаємо ті постанови здійснити. Тільки така довіра до Божої допомоги дозволяє нам без самовпевненості приректи себе на боротьбу зі злом всюди, де знаємо з досвіду, що наших людських сил замало, як то написав Св. Павло: „Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє” [Фил. 4,13]...
Отож, як у роздумуванні варто остерігатися холодної спекуляції, так і тут, коли йдеться про конкретні постанови, треба добре подбати, аби вони не були чинені з якоюсь такою холодною стоїчною впевненістю