Якщо буддизм вважав, що Будда лише відкрив шлях до нірвани, а кожен віруючий мусить осягти та здійснити його сам, то, за ламаїзмом, досягнення нірвани можливе коротшим шляхом — культовим вшануванням численних будд і бодхисатв, духів, а головне — завдяки допомозі лам, які вважаються якщо не живими богами, то, принаймні, їх безпосередніми представниками. Оскільки спасіння можливе лише за допомогою буддійського ченця-лами, духовенство має не втікати від життя задля власного спасіння, а йти до кожного віруючого, щоб керувати ним, вести по життю.

Вже з XV ст. встановлюється найвищий титул для керівництва тибетською державою і ламаїстською церквою — Далай-лама («великий, як океан»). Він — найвищий ієрарх ламаїстської церкви, вважається земним втіленням бодхисатви Авалокітешвари, душа якого живе в тілі верховного лами. Зі смертю носія душі вона переселяється у тіло обраного нею новонародженого. Завдання високопоставлених лам — знайти за особливими ознаками і з особливими магічними церемоніями цього нового Далай-ламу. З обраних у такий спосіб трьох дітей жеребкуванням визначали одного. Обраний отримував усі належні почесті й поклоніння, але до його повноліття країною і церквою керував регент. Цих двох ієрархів ламаїстської церкви звали зубілгангами — переродженцями і вважали надприродними особами, живими богами. Їх влада у феодальному Тибеті не знала меж.

Ламаїзм вважають відносно самостійною, хоч і близькою буддизмові, формою релігії. Він має самостійний збірник канонічних текстів Ганджур (тибет. — «переклад одкровень Будди») у 108 томах і коментарі Данджур («переклад тлумачень») у 225 томах. Незаперечне богословське значення має «Тибетська книга мертвих» — збірник настанов умираючому і померлому (у ній стверджується, що між смертю і новим народженням минає 49 днів). Існує численна богословська ламаїстська література.

Головною причиною еволюції буддизму в ламаїзм, очевидно, слід вважати утвердження монотеїзму. Будда (Ади-будда — первісний вічний Будда) вважається творцем і правителем світу. Він виділяє особливу енергію, що породжує нових богів, які весь час вимагають жертв, створюють конкретні форми страждань, безпосередньо керують світом. Серед людей постійно з'являються будди, втілюючись в обраних, щоб вивести усе живе із сансари у нірвану. Серед них — засновник ламаїзму Цзонкаба, його учні, далай-лами, потім — бодхисатви (божества конкретних справ спасіння), безліч духів і дияволів, які добром або злом охороняють закон, управляють окремими предметами і явищами.

Релігійний культ ламаїзму багато запозичив із шаманства, йому властиві фетишизм і магія. Церемонії є театралізованими.

Важливим у ламаїзмі є вчення про «колесо часу» і про сили, які рухають ним. Згідно з ним Будда створив нематеріальний світ, що породжується, руйнується. Розвиток цього світу охоплює великі періоди (кални), кожен з яких складається з руйнування, пустоти, заснування, становлення, а ті — зі своїх послідовних моментів. Так ламаїзм трактує циклічність розвитку. Матеріальний світ для нього особливого значення не має.

На нинішньому етапі існування світу, згідно з ламаїзмом, буде ще 996 будд.

Ламаїзм розвиває буддійське вчення про переродження. «Добре» переродження, тобто переселення душі віруючого після смерті в тіло ченця, святого, праведника і далі — в Будду, має бути головною турботою віруючого, але це неможливо без участі «добрих друзів» — ченців-лам. Звідси і назва — ламаїзм. Він виділяє чотири рівні ієрархії «добрих друзів»: лама; бодхисатва; Будда, втілений у людське тіло; Будда, безтілесний у нірвані. Кожний віруючий повинен мати свого ламу, підкорятися його вказівкам і покладатися на його молитви. Це і визначає особливе становище лам у суспільстві. В Тибеті ламою обов'язково стає кожний первісток у родині. Серед мільйонного населення їх до 300 тис. осіб.

Особливості історичного буття буддизму спричинилися до того, що натепер немає єдиної буддійської церкви, як і єдиного вчення. У Таїланді, наприклад, буддійську церкву очолює король, так було колись і в Лаосі; у Бірмі та Шрі-Ланці взагалі відсутня централізація общин. Водночас діють міжнародні організації буддистів. Найвпливовіша з них — Всесвітнє братство буддистів, створене в 1950 p. на Міжнародному конгресі у Коломбо.

3. Язичницькі та християнські джерела Нового Заповіту

Біблія (грец. biblia — книги) є священною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текстів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали богонатхненними — навіяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Священнописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї — Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством.

Новий Завіт, який вважають Законом Божественної любові й благодаті, написаний ідеологами християнства давньогрецькою мовою. Він об'єднує 27 книг, священність і канонічність яких визнана всіма християнськими конфесіями: чотирьох Євангелій (від Матвія,