Характер державно-церковних відносин на початку третього тисячоліття залишається одним з головних показників рівня розвитку і держави, і певної релігійної течії. Ці відносини напряму пов'язані із здійсненням (чи не здійсненням) принципу свободи совісті як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини. З іншого боку, оскільки релігія пов'язана із найглибшими інстинктами суспільного будівництва людства і має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності, то свободу совісті слід розуміти в більш глибокому контексті структуруючих зв'язків між частинами суспільства та всім суспільством.

Церква і держава — взаємозв'язані елементи соціальної структури. Історично склалися такі види взаємовідносин церкви і держави:

Держави з офіційно узаконеною і фактично панівною церквою, або державною церквою. Такі державні режими інколи називають теократичними.

Правовий статус церкви в таких державах характеризується тим, що вона є складовою державного апарату. Вона виконує певні державні політичні функції, адміністративно-правові, бере участь у політичному житті країни (представництво духовенства в державних органах, політичні церковні союзи тощо), під час проведення державних заходів обов'язкові релігійні церемонії (коронація монархів, релігійна клятва, присяга і т. п.). Церква на основі закону отримує від держави субсидії з капіталовкладень, землю у власність, звільнення від податків. У галузі виховання і освіти встановлюється монопольне право церкви.

Такі відносини між церквою і державою були характерні для середньовіччя.

Держави з конституційне визнаною традиційною релігією, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань.

Для таких держав характерне конституційно-правове визнання однієї традиційно-існуючої релігії, яка має великий вплив на більшу частину населення, історично вплетена в етнічну культуру тощо. Рівночасно визначається відокремлення церкви від держави і школи від церкви і регламентується панівний стан як офіційної, так і інших конфесій. Прикладом таких країн є Греція, Норвегія, Болгарія, Грузія, Італія.

Держави з конституційне узаконеним відокремленням церкви від держави і школи від церкви.

Такий статус церкви у державі передбачає: відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян, невтручання держави у внутріцерковні справи, церква не виконує жодних державних функцій і не втручається в діяльність держави, невтручання держави у сферу ставлення громадян до релігії, контроль держави за дотриманням релігійними організаціями законів, охорону державою прав релігійних організацій і віруючих. Країнами, в яких церква відокремлена від держави, є США, Франція, Україна та інші постсоціалістичні країни.

Держави, що визнають формальну рівність всіх релігій та церков без відокремлення церкви від держави (Австрія, Німеччина, Перу, Японія).

Конституція України, прийнята у червні 1996 р, проголошує право кожного громадянина на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти релігійні культи і обряди. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, жодна з релігій обов'язковою не визначається.

3. Релігійний світогляд і соціальна активність людини

Релігійний тип світогляду ґрунтується на обожненні, вірі в надприродні сили, що діють у природі і суспільстві.

Релігія є пізнішою та зрілішою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. Це також форма самосвідомості людства і спосіб осягнення буття, але іншими засобами, ніж у міфології. У релігійній свідомості вже чітко розрізняються суб'єкт і об'єкт, і в цьому плані релігія долає характерну для міфу неподільність людини й природи і готує проблематику, яка стає специфічною для філософії.

Для релігії характерне подолання антропоморфного погляду на світ, загальної одухотвореності. У релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ поділяється на духовний і тілесний, земний і небесний, горішній і долішній, природний і надприродний, до того ж земний, тобто тваринний, світ є наслідком надприродного.

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, який недоступний органам чуттів і розуму. А тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і стає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані призводить до обґрунтування пріоритету духу над тілом, турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, що звідси випливають. Зв'язок з Богом через культ і релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду й належності до певної конфесії.

Іншою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без вчинку мертва. А тому віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає цьому світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єкт, і об'єкт релігійної творчості, яка завжди в історії спричиняла значні зрушення у суспільстві.

В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене і світорозуміння, тобто є релігійна ідея, обґрунтована теологами. Проте в тому і є особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята почуттям, співпереживається і живить віру.

Якщо для міфу головним є поєднання індивіда з родом, опосередковане вірою в тотем, то для релігії — поєднання з Богом як втілення святості та абсолютної цінності. У цьому також полягає позитивний бік релігії, бо що таке життя, коли немає нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Проте й засилля релігійного світогляду є небезпечним. Відродження його якоюсь мірою можна пояснити, але слід розуміти, що ні релігійний фанатизм, ні