Сучасні богослови значну увагу також приділяють соціальним проблемам буття людини. Людина, зауважують вони, може бути врятована завдяки своїй вірі, але вона повинна жити й активно діяти також і в суспільстві. М.Олісницький зазначає: "Людина повинна жити і діяти не тільки безпосередньо в релігійній сфері, а й у сім'ї, спілкуванні, громадській сфері, у державі; всюди вона повинна жити й представляти себе моральною істотою". Професор богослов'я Н.Заболоцький твердить: "Повнота життя віруючого випливає із його прагнення до спасіння, але вона водночас полягає й в солідарності зі всім людським родом, повній участі у всіх справах життя людства, служінні йому, співробітництві з ним".

Головне призначення людини, на думку богословів, полягає не в соціальній самореалізації, а в прагненні до Бога, в Богоуподібненні. "Призначенням людини є Богоуподібнення, висока любов і справжня свобода - духовне життя. Тільки той, хто прагне до стяжання Духу Святого і до Богоспілкування, може бути досконалим". Людина повинна прагнути до здобуття високих духовних благ.

4. Релігія і спадкоємність розвитку духовної культури суспільства

Духовність передоачає не просто орієнтацію на загальнолюдські цінності, а й здатність будувати своє життя відповідно до них, ставити високі цілі та досягати їх. Вона охоплює водночас різні сфери людської діяльності, свідомості, мислення у їх єдності. Духовність за своєю сутністю — це спрямованість на свободу і творчість та їх реалізація. М.Бердяєв визначає духовність, як вільну творчу працю духу у прагненні до свободи, звільнення від пасивності матеріального світу. Мислитель вибудовує таку логічну низку понять: "Свобода - творчість - духовність - особистість". Відтак особистість може реалізувати себе тільки у творчій праці, зорієнтованій на звільнення її внутрішніх потенцій.

Моральність в світській духовності спрямована на дотримання високих морально-етичних цінностей. Проте вона витікає тільки з внутрішнього світу особистості і формується під впливом культури певного суспільства. Відповідно до рівня розвитку спільноти, вона може перебувати на різних етапах свого , формування.

В релігійній духовності моральність, як її складова, також передбачає дотримання високих духовних цінностей, але шляхи їх формування дещо інші.

Основними шляхами формування релігійної духовності є розум, воля та почуття. Розум лежить в основі перших двох етапів формування релігійної духовності, а саме світорозуміння і світосприйняття. Почуття ж лежать в основі світопереживання, а воля - в основі світоперетворення. Але, перш ніж виявляти певну активність, людина повинна насамперед усвідомити, чому вона діє і для чого, тобто потрібно виділяти також зацікавлення, потреби й цінності, якими керується людина при виборі мети. Головним спрямовуючим елементом при цьому все ж є віра, яка й структурує всі ці елементи, поєднуючи їх в єдину цілісність.

Розглядаючи релігію в контексті культури, деякі нерелігійні мислителі наголошували на її необхідності для традиційного суспільства та на її консервативній місії. Навіть уникаючи занадто жорсткого прив'язування релігії до інтересів привілейованих верств суспільства, в ній досить часто можна бачити гаранта збереження існуючого стану справ. Тим самим припускається, що є підстави для віднесення релігії до аффірмаційних (а не інноваційних) сторін культури, де її стабілізуюча роль, як вважалося, оберталась гальмівною. Проте зазначені сторони культури диференціюються не за однозначним закріпленням за кожною з певних духовних форм і навпаки, кожна форма культури здатна реалізувати як інноваційні, так і аффірмаційні завдання.

Ще переконливіші судження про винятково консервативну місію релігії в культурі можна знайти, звертаючись до історії останньої. Нагадаємо, що у розквіті арабської культури - нехай і не дуже тривалому - значну роль відіграло мусульманство. Християнство, як відомо, завершило формування європейської культури, котра поставала на ґрунті досягнень античності та спадщини юдейства. Зрозуміло, що християнство просунуло культуру вперед, принаймні у самовизначенні. Конфуціанство внесло такі елементи в саморозбудову китайської культури, без яких її не можна було б ідентифікувати ні в третьому столітті, ні на схилі століття двадцятого.

Отже, в усіх цих випадках мовиться про культуротворення у найширшому розумінні цього слова і про пряму причетність до нього релігійної духовної форми.

Література

Ходькова П. Релігієзнавство. – Львів, 20001.

Лубський В. Релігієзнавство. – К., 2002.

Токарев Д. Ранник формы религии. – М., 1996.

Академічне релігієзнавство. – К., 2000.