К/р вільнодумство та атеїзм в історії духовної культури.

Зміст

1.Поняття про вільнодумство

Релігія ніколи не була єдиним виявом духовності людини. На всіх етапах розвитку цивілізації вона мала своїх опонентів. З огляду на роздвоєність людської при-роди та здатність індивіда усвідомлювати як свою могу-тність, так і слабкість, як свою величну свободу, так і свою рабську покірність, як свою богоподібність, так і залежність від природної необхідності — такий стан є скоріше закономірним, аніж випадковим. Складна й су-перечлива людська природа сприяла тому, що в усі часи були ті, хто не задовольнявся безапеляційними церков-ними догматами. Силою власного розуму у тривалих кло-пітких пошуках вони прагнули знайти власні відповіді на найскладніші питання. Ось чому у процесі історич-ного розвитку з'явилася така форма духовної культури, як вільнодумство.

Вільнодумство — ідейно - духовна течія, що визнає право людини { на свободу мислення, вільне пізнання сутності світу, критичне ста-влення до усталених поглядів і переконань.

Вільнодумство відображало прагнення людини вирва-тися із зовнішньої та внутрішньої духовної несвободи. Не було б його, не було б і розвитку релігії, людство не Я мало б того в своєму прогресі, що засвідчує силу, велич І розуму і дії. Згідно з Біблією Бог, створивши людину за своїм образом і подобою, надав їй здатність оцінювати вільно, адже саме так діяв він під час творення світу. Тому ігнорувати вільнодумство як важливий здобуток у розви-тку людського духу не можна.

Вільне мислення, вільна думка, вільнодумство — це у першу чергу самостійний пошук істини. Тому поняття «ві-льнодумство» не тотожне поняттю «антирелігійна думка», хоч і не позбавлене повністю критичного аспекту. Бо ж «критикувати», «боротися», «заперечувати релігію» ще не означає беззастережно «вільно думати». Звісно, що вільно-думство у будь-якій духовній сфері так чи інакше пов'я-зано з релігією. Але такий зв'язок не може мати і ніколи не мав суто антирелігійного спрямування.

Вперше термін «вільнодумство» вжив англійський фі-лософ Джон Локк (1632—1704) у 1697 р. Щоправда, ще Б. Спіноза проголосив право розуму на вільне мислення, заявивши, що кожна людина народжується вільною, а тому мусить і вільно думати. Все ж першим наповнив змістом цей термін англійський філософ Ентоні Коллінз (1676— 1729) у праці «Філософське дослідження людської свобо-ди» (1713). Він розглядав вільнодумство як застосування розуму у пізнанні значення будь-якого положення, в кон-тексті доказів «за» і «проти» відповідно до їх уявної сили чи слабкості.

Неможливо не згадати і французького філософа Рене Декарта (1596—1650). Його заклик до людського розуму «підвестися на власні ноги» в інтерпретації Коллінза на-був нового сенсу.

Як ідейно-духовна течія вільнодумство супроводжує людське суспільство протягом усієї його історії.

2. Вільнодумство на різних етапах розвитку людства.

На перших етапах становлення людства вільнодумство формувалося стихійно. Тому воно було здебільшого фра-гментарним, сповненим сумнівів із багатьма застережен-нями, не завжди переконливим. Перші його вияви можна зустріти вже у єгипетських («Пісня арфіста», «Бесіда зне-віреного зі своїм духом») та вавилонських («Діалог пана і раба про сенс життя») творах.

Найбільшого розвитку вільна думка набуває у Давніх Греції та Римі. Вона пов'язана у першу чергу з іменами античних філософів: Ксенофана (567—470 до н. е.), для якого Бог — це світ у всій його цілісності; Карнеада (приблизно 214—129 до н. е.) — творця версії теорії ймовір-ності (пробабілізму); Демокріта (приблизно 460—371 до н. е.); Епікура (342—271 до н. е.) та Тіта Лукреція Кара (приблизно 99—55 до н. е.). Вільнодумство в епоху Середньовіччя пов'язують із тво-рчістю Іоана Скотта Еріугени (810—877) — найосвіченішого і найоригінальнішого філософа IX ст., який першим поділив мислителів на ортодоксів і вільнодумців.

Ортодокс (гр. orthodoxos — правовірний) — людина, яка не-ухильно дотримується принципів певного вчення, поглядів, світо-гляду.

Його міркування про відношення віри і розуму були авторитетним орієнтиром для всієї епохи. Із переконань Еріугени про гармонію віри і розуму випливало положен-ня про тотожність сутнісних основ релігії й філософії. Адже істина філософії є істина релігії, писав філософ, а істинна релігія є істинна філософія.

Еріугена відстоював право розуму на пізнання боже-ственної сутності, стверджуючи, що людина може набли-зитися до розуміння Бога шляхом пізнання самої себе і навколишньої природи, оскільки Бог творить предметний світ.

Пізніше ці ідеї захищав інший представник європей-ського вільнодумства — П'єр Абеляр (1079—1142). Його девізом була теза -- «Вірити треба лише такій істині, яка стала зрозумілою для розуму».

Абеляр не був прибічником атеїзму і не робив чогось, що йшло б супроти релігійної віри. Навпаки, його творча діяльність була спрямована на її зміцнення. Він вважав, що віра тільки тоді має цінність, коли людина завдяки розуму буде шукати істину власними силами, а не йтиме сліпо і бездумно шляхами, второваними церковною догма-тикою. Не тому, зазначав він, треба вірити, що так сказав Бог, а тому, що в необхідності цього святого дійства пере-конався сам, завдяки аргументам власного розуму. Абеляр гадав, що початком будь-якого пізнання мусить бути сум-нів і допитливість, оскільки навіть самі пророки і апосто-ли не уникли зовсім помилок.

Раціоналістична тенденція у вільнодумстві значно змі-цніла в XIII ст. — з нагромадженням наукових знань і розвитком філософських.

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, прибічники якого визнаюь розум основою пізнання і поведінки

людей.

Найяскравішим представником раціоналізму того часу