був англійський філософ Роджер Бекон (приблизно 1214— 1294). Крім світоглядних проблем, він займався математи-кою, мовознавством, виконував фізичні й хімічні досліди. Філософ уперше висловив думку про побудову телескопа та мікроскопа, винайшов окуляри для далекозорих, установив неточність юліанського календаря тощо. Та все ж найпослі-довніше вчений працював у філософській сфері, зокрема в гносеології, де концентрував увагу на досліджені природи досвіду. Він прийшов до висновку, що є два засоби пізнан-ня — за допомогою доказів та з досвіду. Доказ приводить до висновку, але не підтверджує і не усуває сумнівів так, щоб дух заспокоївся в спогляданні істини, якщо до істини не при-веде шлях досвіду. Адже багато людей, міркував далі Бекон, має докази щодо предмета пізнання. Але оскільки у них немає досвіду, то вони не уникають зла і не набувають добра. Так, скільки б людині, що не бачила вогню, говорить Бекон, не розповідали і не доводили доказами про те, що вогонь пече, запалює речі, вона не заспокоїться, поки сама не по-кладе руку чи річ, що здатна горіти, у вогонь, щоб на вла-сному досвіді перевірити те, чому повчають докази.
На розвиток вільнодумства епохи Відродження знач-ний вплив мали досягнення природознавців Миколи Коперника (1473—1543), Джордано Бруно (1548—1600) і Галілео Галілея (1564—1642). їхні наукові досягнення від-кривали нові горизонти в осягненні таємниць світобудови.
Особливе місце належить польському астроному і ми-слителю М. Копернику. У своїй праці «Про обертання не-бесних сфер» він не просто відродив давно забуту геніаль-ну ідею геліоцентризму давньогрецького астронома Арістарха Самоського (III ст. до н. е.)- Учений довів її та обґрунтував як наукову істину. Геліоцентрична теорія Коперника спростувала багатовікову геоцентричну традицію Аристотеля - Птолемея та стала відправною точкою роз-витку нової астрономії, фізики, зокрема в працях Галілея, Кеплера, Ньютона та ін. Коперник також уперше реалізу-вав принцип «не все бачене — достовірне».
Подальшого розвитку геліоцентрична теорія набула у творчості Дж. Бруно, який першим висловив ідеї про не-скінченність природи і безкінечну множинність світів у Всесвіті, їх динамічну єдність і вічність. У вільнодумстві XVII ст. помітну роль відігравав Б. Спі-ноза. Продовжуючи традиції пантеїзму, він прагнув до ство-рення цілісної картини світу, базуючись на механіко-математичній методології. В основі філософської системи Спінози лежить тотожність Бога і природи як єдиної, віч-ної і нескінченної субстанції. Бог не стоїть над природою, він перебуває безпосередньо в ній як її іманентна причина.
3. Українське вільнодумство та атеїзм.
Вияви вільнодумства на українському ґрунті зустрі-чаються вже в Києво-Руській духовності, де панував культ слова, книжності та мала місце тенденція до інтелектуалі-зму. Акцентування ролі розуму на шляху осягнення божественної істини помітно у «Слові про Закон і Благо-дать» Іларіона Київського, у «Посланні митрополита Никифора», у творчості Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін.
Поширенню ідей вільнодумства в Україні сприяла ді-яльність гуртка київських книжників, які в 70-ті роки XV ст. перекладають давньою українською мовою низку найвідоміших надбань арабо-європейської духовної куль-тури науково-енциклопедичного характеру. Це, зокрема, книги «Арістотелеві врата, або Тайная Тайних», «Логіка Авбасафа», або «Київська логіка», «Шестокрил», «Космо-графія», де обстоюється культ розуму, їх поширення спри-яло секуляризації в Україні науки та філософії.
Помітний слід в українському вільнодумстві полиши-ли українські гуманісти XV—XVII ст., у світогляді яких чільне місце посідала людина, яка розглядалася як части-на природи, що має право на задоволення власних земних потреб. Вони проголосили ідею свободи особи, її гідності, поширювали ідеали соціальної справедливості тощо.
Серед них — відомий український вчений, доктор фі-лософії, медицини та вільних мистецтв, вихованець Болон-ського і професор кількох інших європейських універси-тетів Юрій Дрогобич (1450—1494). Завдяки своїм пра-цям із медицини, астрономії, географії він був відомий в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Уперше в історії на-уки цей учений навів географічні координати міст Львова, Дрогобича, Феодосії, Москви та дав опис деяких вірусних захворювань. Дрогобич стояв на позиціях ґрунтовного вивчення закономірностей природи та вірив у здатність
людини їх пізнати.
Та все ж найвизначнішою постаттю в українській куль-турі доби Відродження був Станіслав Оріховський-Рок-солан (1513—1566), якого у свій час західноєвропейці на-зивали «українським (русинським) Демосфеном» та «су-часним Цицероном», Визнаючи людину «досконалим витвором природи» (тобто відходячи від звичного для то-го часу переконання, що вона є справою Всевишнього), він вважав, що всі помисли людини в земному житті мають спрямовуватися на сходження до Бога.
На українське вільнодумство значний вплив мали твор-чі доробки представника неоплатонічної філософи Кирила Ставровецького (помер у 1646), який поділяв світ на види-мий і невидимий. Перший, на його думку, складається з чо-тирьох елементів, де кожному відведено своє місце: в центрі — Земля, біля Землі — вода, навколо — повітря, а зовнішню сферу займає вогонь. Із цих елементів утворено усі живі істоти. Малий світ — людина, її тіло складається з чотирьох елементів видимого світу, а безсмертна і невидима душа живе у тілі, як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так у горішній частині людини живе розум — невидимий, само-владний, безсмертний, вічний. Психічне життя людини та-кож подвійне, бо її здатність виявляти волю, радість, любов, пам'ять та ін. підпорядковано розуму. Ці думки Ставрове-цького набудуть подальшого розвитку у працях пізніших українських мислителів, особливо українського філософа, поета, просвітника Григорія Сковороди (1722—1794).
Отже, українське вільнодумство зароджувалось і роз-вивалось у єдиному контексті