відбувається в межах традиції. Конкретніше — через діяльність певних інституціоналізованих структур (як правило, це корпоратизована або загальновизнана індивідуалізована діяльність релігійних авторитетів — служителів культу, богословів-книжників та релігійних керівників), що через неї концентрується та узагальнюється стихійно накопичуваний релігійний досвід. Цей досвід, попередньо фіксований як в усній, так і в письмовій формі, різною мірою текстуальне структурований, виступає як «переказ», «передання» і є передумовою оцінювання писаних текстів, що претендують на «святість». Будучи сам по собі суб'єктивною фіксацією еволюції релігійного досвіду традиції. Переказ виступає об'єктивною передумовою для виникнення канону Священного Писання (Святого Письма).
Склад, кількість та розміщення книг Біблії змінювалися протягом кількох останніх століть до н. е. та в перші століття н. є. У цьому процесі відбилися певні колізії ідейної та організаційної еволюції іудаїзму та християнства — як релігійних систем та соціально-культурних феноменів.
Внесення тієї чи іншої книги до офіційно визнаного списку, звісно, відображало насамперед догматичний та богословський розвиток певного релігійного напряму. Дискусії про канонічність або неканонічність окремих творів звичайно починалися тоді, коли офіційне вчення в цілому вже склалося і виникала потреба в його систематизації, чіткішому визначенні та захисті від "перекручень», «викривлень», «єресей» тощо.
Наприклад, зміцнення релігійної цілісності та ідентичності громади іудеїв після їх повернення з Вавилонського полону в VI—V ст. до н. е. потребувало уточнення та збереження складу й змісту священних книг. В іудейській традиції така настанова на фіксацію та захист ортодоксії називалася «вибудова огорожі навколо Вчення». Крім богословської рефлексії з приводу вчення та формулювання його основних принципів, подібна «огорожа» обов'язково включала в себе кодифікацію релігійних текстів, відокремлення канонічних книг від неканонічних (прихованих, фальсифікованих, єретичних тощо).
Згодом — на новому етапі — цього ж вимагав захист етнічних та релігійних традицій в іудейській діаспорі в останні століття до н. е. та протягом усього І тис. н. е. Те саме можна сказати про роль унормованої писаної традиції — канону — в становленні християнської церкви у перші століття н. е.
Крім того, зміни культурних форм передачі релігійного чи суспільного досвіду та суто прикладних засобів фіксації і збереження тексту спонукали до оформлення чітко визначеного канону. Приміром, користування специфічною "книжною» формою манускриптів — т. зв. "кодексом», який був запроваджуваний з II ст. н. е. і поступово заступив попередню старовинну форму (сувої) — викликало необхідність впорядкування масиву релігійних текстів. У попередню добу, доки ці тексти зберігалися у вигляді окремих списків-сувоїв, порядок мав другорядне значення. Коли ж кодекси-зшитки (грецькою «тетрагони» або «тетрадіони») замінили сувої, принцип стандартного порядку книг поступово прийняли як іудаїсти, так і християни. Офіційно визнаний (іудаїстською синагогою або християнською церквою) порядок біблійних книг — канон — згодом утвердився як загальновживаний, хоча й не став однаковим для всіх напрямів та течій.
Зазначимо також, що включення до канону є в історії релігії найважливішим засобом збереження та ретрансляції релігійного тексту протягом тривалого часу, через життя багатьох поколінь.
2. Склад та структура Біблії
2.1. Старий завіт
Старий Завіт, який утворюють іудейські священні писання, сформувався в дохристиянські часи (з середини І тис. до н. е. по останні десятиліття І ст. й. е.), а їх виправлення та редагування іудейськими книжниками-масоретами (масора — сукупність норм і правил письма і вимови тексту» що спершу існував усно) тривало до кінця Х ст. н.е. Написаний він давньоєврейською (гебрейською) мовою, а окремі фрагменти — арамейською, яка є її діалектом.
Непростим було формування старозавітного канону — корпусу (переліку, складу), послідовності, правильності, чистоти текстів. У зв'язку з цим існує кілька канонів Старого Завіту:
1) Палестинський (яннійський) канон, створений єрусалимськими релігійними вчителями і відредагований іудейськими книжниками-масоретами. Він найбільш ортодоксальний, саме на його основі сформувався Танах.
2) Александрійський (діаспорний) канон сформувався в процесі викладу іудейських книг загальновживаним серед єврейської діаспори грецьким діалектом кайне. До нього входили і популярні в діаспорі, але не визнані в Палестині 11 книг.
У III—II ст. до н.е. на основі діаспорної версії було зроблено переклад Старого Завіту грецькою мовою, він отримав назву Септуагінта (лат. septuaginta — сімдесят). За легендою, його здійснили 72 перекладачі протягом 72 днів. Саме Септуалінта стала основою християнського Старого Завіту. В руслі її традицій, але з деякими скороченнями, канонізовано латиномовний варіант Старого Завіту, що має назву Вульгата. Неканонічні книги Старого Завіту вважають «душекорисними» (православ'я), богонатхненними (католицизм).
1. Тора (в іудеїв — Закон або книги Закону, у християнській традиції — П'ятикнижжя Мойсееве). До неї належать книги: Буття, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). Їх автором вважають Мойсея.
2. Пророки (іноді їх називають історичними книгами). До них належать: книга Суддів, чотири книги Царств, дві книги Хронік, книга Ездри, книга Неємії, книга II Ездри, Тавіт і Юдиф, книги пророків.
3. Писання. Це Псалми (збірка релігійних гімнів). Книга притч Соломонових, Екклізіаст (Проповідник) — книги афоризмів, Пісня Пісень — збірка лірики, книга Йова — філософські роздуми про сенс життя.
У книгах Старого Завіту, який ще називають Законом суворої правди, йдеться про створення світу, перших людей, початок історії людства, про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії, релігію єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю.
Людина розглядається як сфера боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з мітраїзму). Рай — вічне пристановище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він