Конфуцій вважав, що потрібно вклонятись не стільки реальним і прямим предкам, наприклад, батькам, скільки першим мудрецям, засновникам Піднебесної, родоначальникам усього людства.. Адже предки втілювали в собі “високу давність”, “золотий час”, коли всі жили за правилами і дотримувались етичних норм поведінки. Тому легендарні предки в Китаї займають місце деяких зразків для наслідування і є мірилом людських вчинків. Вони ж перетворюються на символ всієї китайської нації. Таким символом пізніше став і сам Конфуцій.

“Не знаючи веління Неба, — казав Конфуцій, — не зможеш бути благородним мужем. Не знаючи ритуалу, на зможеш утвердитися. Не розуміючи сказаного, не зможеш розібратися в людині”. Ритуал дозволяє вписати особистість, суспільство, державу в нескінченну ієрархію людино-космічного суспільства. Почуття міри, закладене у внутрішній суті ритуалу, через зовнішні форми — обряди і церемонії, доносять цінності гармонійного спілкування.

Конфуцій розглядав Бога як Бога-Отця, а людей, як його дітей, які повинні любити Бога синівською любов’ю, а один одного як братів та сестер. “Вся піднебесна — одна сім’я”, — казав він. Конфуцієм було розроблено “золоте правило” моральності, яке пізніше зустрінемо у Христа. В ньому говориться: “Роби завжди так, як хотів би, щоб робили з тобою. Не робі іншим те, чого не бажаєш собі”.

Віра в надприродне наявна в усіх міркуваннях Конфуція про природу, суспільство і людину. Його релігійно-філософська концепція має виразне соціальне спрямування, в основі її — відносини людини, держави і суспільства. Конфуцій визнавав сучасну йому суспільну структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його думку людина має пізнати існуючий лад і суворо дотримуватись його порядків. Держава, яка забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою. Це повинна підтверджувати і утримувати релігія.

Конфуцій не заперечував війн у вирішенні міждержавних проблем, але вважав можливою альтернативу їм — поширення на ці країни його вчення, яке б забезпечило безконфліктну гармонію під егідою китайських імператорів.

В китайській культурі існувало поняття “тварина в образі людини”. Виявити людське в людині, знайти ту грань, що відокремлює людину від тварини, — ось чого прагнув Конфуцій. Людина для Конфуція — це завжди “людина культури”. Якщо вона не гуманна, якщо нема в ній людинолюбства, то це не людина, це лише подоба її.

У своєму вченні Конфуцій показував, що ідеал життя не в загробному світі, а в цьому, сьогоднішньому дні. В кожному вчинку є святість, в кожному нашому жесті, погляді є відлуння святого, і все це присутнє тут і зараз. І гармонійне життя може бути ідеалом кожної людини. Для цього потрібно просто виявити людське в людині, втілити земний ідеал, “посюсторонню” святість в самому собі.

Дуже важливим, за Конфуцієм, є вчення “про імена”: будь тим хто ти є за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом, чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має сталі форми поведінки — лі, кожен повинен дотримуватися свого лі та поважати предків. Державу мають очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За потреби вони мусять “виправляти імена”: ставити кожного на своє місце у суспільстві.

Конфуцій не приховував соціальної спрямованості його поглядів. Він вчив, що відмінність між вельможним панством і простим народом не може бути стертою: “Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо дало їм владу. А прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати шляхетних панів”. Тому суспільство і поділяється на “благородних мужів” — цзюньцзи, які мають високі моральні якості, і “нікчемних людей” — сяожень, долею яких є відданість першим — чжун.

Основою суспільних відносин вважав гуманність. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати принципи гуманності — жень. Конфуцій старанно аналізує їх сутність. Це,

сяо — повага до батьків;

ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем;

чхун — вірність, відданість;

шу — прощення;

лі — доброчесність;

чжі — знання;

юн — хоробрість;

гун — шанобливість;

куань — великодушність;

сінь — вірність;

мінь — кмітливість;

чуй — доброта.

Ці моральні риси прикрасять людину. В них простежується принцип загальнолюдської моралі, що є вагомим доробком конфуціанства. Саме це забезпечило йому стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Святі книги конфуціанства: “П’ятикнижжя” (“У цзин”) (складено Конфуцієм на основі традиції стародавності) та “Черверокнижжя” (“Си шу”) (складене філософами неоконфуціанцями в ХІ-ХІІ ст.

Релігійно-філософське вчення Конфуція за двісті — триста років міцно вкоренилось у свідомість китайського суспільства. Але у нього були серьозні опоненти. Один з них — філософ наступного покоління (народився в рік смерті Конфуція) Мо-цзи (479-381 роки до н.е., за іншими даними 468-376 оки до н.е.) — заперечував вчення Конфуція про імена і про лі. Мо-цзи твердив , що в основі всього має бути принцип всезагальної