Особливостi релiгiйностi запорозьких козакiв

Характер церковного будівництва, управління духовною справою i, як наслідок, церковного устрою Запорозьких Вольностей великою мірою визначалися особливостями релігійності населення цього регіону. Особливості складу козацтва, історична традиція, геополітичні i природні умови його існування призвели до складання своєрідного світогляду запорожців, відмінного від будьякого іншого.

В світосприйманні запорозького козацтва, що формувалось протягом кількох століть, поєднались елементи російського, українського розуміння православ'я i оригінальних релігійних поглядів, що виникли в самому козацькому середовищі. Тому не можна вслід за історичною традицією категорично казати про запорожців ні як про лицарів православної віри, ні як про людей religionis nullius, "єретичих синів".

Безумовно має рацію О.М.Апанович, наголошуючи на тому, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим [3; 14, 4; 208209]. Таке становище на той час було природнім i зрозумілим. Релiгiя була основною формою світосприймання, i тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект. Нацiональновизвольнi рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер i форму. Релiгiя супроводжувала людину протягом всього її життя. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер. Свята, під час яких люди відпочивали i спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними. Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер i ззовні він проявлявся в формі православ'я.

Запорожжя знаходилось на перехресті трьох релігій i конфесій ісламу, православ'я i католицтва. Чому ж козацтво традиційно дотримувалось саме православ'я? На Запорожжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росiї i Польщi. Для них, мало знайомих навіть з тонкощами православної релігії, іслам був зовсім чужим i незрозумілим. Крiм того, історично склалося так, що представники ісламської віри татари i турки були ворогами як України, так Росiї i Польщi. Вони здійснювали набіги на їхні землі i спричиняли значну шкодунаселенню. Звичайно, що татари i турки, а разом з ними i їхня релігія не могли не сприйматися запорожцями вороже.

Несприйняття козацтвом католицтва має не такі глибокі історичні корені. До 1569 р., тобто до прийняття Люблiнської унії, i навіть у перші роки існування Речі Посполитої віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Лише боротьба запорозького козацтва з татарами i турками йшла під релігійними гаслами. З обранням королем Сигізмунда III ситуація значно змінилася. Уряд Речі Посполитої, а слідом за ним i польська шляхта стали вважати православ'я нижчою релігією, чинити перешкоди будівництву православних церков, культовим відправам. Це викликало опозиційну реакцію з боку православних священиків, письменників i полемістів. Але найбільшу небезпеку для уряду Речі Посполитої становило козацтво, для якого захист православ'я став означати захист тих прав i свобод, на які вела наступ польська шляхта.

Проте, варіант православ'я, що сповідався на Запорожжi, відрізнявся від догматичного, основні риси якого збереглися, зокрема, в Росiї. Багато схожих рис козацька релігія мала з віруваннями i обрядовістю населення України. Причиною цього був тісний зв'язок населення Запорожжя з Лiвобережною Україною. Саме з її території приходила значна кількість людей до військового товариства, на Лiвобережнiй Українi в багатьох з них залишилися родини, i тому взимку, в мирні часи козаки їздили до своїх домівок. Багато хто із запорожців за власним бажанням або за дорученням Коша відвідував київську консисторію, Межигiрський та інші українські монастирі. Значна частина духовенства прибула до Запорожжя саме з Межигiр'я, а запорозька старшина підтримувала досить тісні стосунки з українським духовенством. В XVIII ст. було поширене ходіння "мандрівних дяків" з Київської Академiї до Запорожжя, які часто влаштовувались при козацьких церквах. Релiгiйна література до Запорозьких Вольностей надходила головним чином з Лiвобережної України. Отже, між Лiвобережною Україною i Запорожжям існував постійний тісний зв'язок, в тому числі i в релігійній сфері. Тому на території Запорозьких Вольностей православні обряди i традиції мали досить багато спільних рис з тими, що були поширені на Лiвобережнiй Українi. Останні дещо відрізнялись від російських. Як вважає дослідникісторії української церкви I.I.Огiєнко, "найголовніша підвалина кожної церкви Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква приймає по своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаєв... Усе це мала й наша церква" [11; 203204]. У релігійності населення Росiї головне місце займала обрядовість. За висловом Антоновича, "вони щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, букву (розкольничi спірки проте, чи казати "Господи помилуй" чи "О Господи помилуй", про сугубе чи трегубе алілуя, чи "рожденна несотворенна", чи "рожденна, а не сотворенна") й інше. Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимістю в вірі" [1; 205]. Можна погодитися з думкою В.Антоновича про те, що "у русина віра живе чуттям інтимним. Вiн мало звертає уваги на обрядовість. Релiгiйне чуття його видається великим теплом i щирістю" [1; 205]. Дiйсно, в українських церквах духовенство досить вільно тлумачило написане в релігійних книгах, не дотримувалося тих канонів, які пильно виконувалися російськими духовними особами. З цього приводу київські архієпископи (митрополити), під тиском Синоду, неодноразово видавали розпорядження, спрямовані на "виправлення духовенства" [7; 397423]. Релiгiйна література, що друкувалась в українських типографіях, дещо відрізнялась від російської в тулмаченнi догм православ'я [13; 305].

Проте, існували розбіжності i в релігійному світосприйманні українців i запорожців, пов’язані з особливостями життя останніх. Вже зазначалось, що в силу багатьох політичних обставин, починаючи з середини