XVII ст. Запорожжя почало "віддалятися" від Гетьманщини. Життя на його території значно відрізнялось від українського, тут існували оригінальні закони, система управління, військова організація, тощо. Це навіть дало підставу О.Я.Єфименко казати, що "Запорожжя розвинуло в собі деякі сторони цього життя до такої своєрідності, яка надає цьому соцiальнополiтичному організму риси повної винятковості" [9; 335]. Запорозькі козаки, постійно відчуваючи небезпеку з боку сусідів i часто ведучи війни, велику надію покладали на Боже провидiння "цей єдиний якір порятунку в усіх випадках, якою б неминучою не видавалась небезпека, якою близькою не була б смерть" [2; 5]. Козацтво бачило виправдання жорстокостям війни в постулаті про захист православної віри від мусульман i католиків. Часті походи примусили запорожців значно спростити релігійні обряди i навіть надати їм військового забарвлення. Прагнення Коша керувати всіма сферами життя Запорожжя, в тому складі i релігійною, призвело до зміни традиційної системи управління церквами.
Отже, в період Нової Січі у запорозьких козаків під впливом всіх цих факторів склалася й існувала оригінальна релігійність, яка відрізнялась від будьякої іншої.
Вона яскраво проявилась в ставленні до представників інших релігій, конфесій i національностей. Запорожці були зацікавлені в збільшенні своєї чисельності. Iз того факту, що на Січі не було жінок, випливає логічний наслідок: там ніхто не народжувався [12; 218]. Крiм того, багато мешканців Запорожжя щорічно гинуло внаслідок війн, хвороб i старості. Тому довгий час єдиним джерелом поповнення лав Запорозького Вiйська було прийняття переселенців iзза меж Запорожжя. Капiтан російської армії Зарульський, сучасник Нової Січі, відзначав, що заради "примноження війська" запорозькі козаки приймали переселенців "без розбору віри, закону, батьківщини i причин, примусивших їх залишити її" [10; 22]. Такої ж точки зору дотримувався I.Георгi: "Вони приймали до себе без будьякого письмового виду i паспортів про спонукальні причини приходу до них кожного прибулого, i не було майже народу i племені, з якого б не було серед них людей" [5; 358]. Таке ставлення запорожців до бажаючих вступити до Вiйська навіть дало підставу імператриці Катеринi II назвати в указі від 3 серпня 1775 р. однією з причин ліквідації Січі те, що козаки "стали... приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого народу, всякої мови i всякої віри" [6; 536].
До Запорожжя дійсно приймалися люди будьякої національності, однак вони були повинні прийняти православну віру. Без виконання цієї умови переселенці не мали права мешкати на Запорожжi. Обов'язковiсть цього підкреслюється рядом документів. В наказі запорозьким депутатам у Комiсiї для складання нового Уложення про прийняття до лав Вiйська Запорозького говорилося так: "В Вiйсько Запорозьке із різних націй, для помешкання i служби малолітніми i вже повнолітніми люди приходять, i по прийнятті їми закона Грекоросiйського i на вірність Її Iмператорськiй Величності присяги, записуються на службу" [27; 653]. Г.Ф.Мiллер так казав про перехрещення прибулих до Запорожжя іновірців: "Запорожці хрестять Жида, або Татарина, перехрестять Поляка, або іншого Християнина, що не були в їхнiй вірі ті їм діти" [15; 64].
В мемуарах та історичній літературі досить схоже переказується процедура прийняття новоприбулих до Вiйська. Прибулого до Січі звичайно приводили до кошового отамана, який питав: "А чи віруєш в Бога?" Новоприбулий відповідав: "Вiрую". "I в Богородицю віруєш?" "I в Богородицю вірую". "А ну, перехрестись!" Людина хрестилася. Цим i обмежувалось з'ясування релігійної приналежності прибулих до Січі [14; 6]. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом у Вiйсько він був повинний охреститись у цю віру. Так, в проханні архімандрита Нефорощанського монастиря до київського митрополита про постриження в ченці послушника Iова Крижановського повідомлялося, що цей послушник "польської нації, в містечку Пенську від батьків євреїв, їх залишив, i зайшовши в Сiч Запорозьку, там прийняв віру християнську i хрещений був там перебуваючим начальником Межигiрського монастиря ієромонахом Феодоритом... i названо йому ім’я Iов, а восприємниками йому були запорозькі козаки Iван Швидкий i Артем Василiєв" [37; 20]. В атестаті козака Василя Перехриста повідомлялося, що він також народився в Польщi, єврейській родині, за власним бажанням прибув до Запорозької Січі, де був охрещений в Сiчовiй Покровськiй церкві начальником КиєвоМежигiрського монастиря, а "восприємниками" йому були запорозькі козаки [27; 192].
В деяких випадках козаки привозили до Запорожжя малолітніх представників інших релігій i конфесій i хрестили їх. Так, в Балтi запорожці викрали з колиски поляка, привезли його до Січі i охрестили. В місці Хотинi полковий осавул Василь Рецептов викрав малолітнього єврея, привіз його на Запорожжя i охрестив, назвавши Семеном Чернявським [27; 78]. Козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, якого назвали Григорiєм Покотило. Курiнний отаман привіз його до Січі, де охрестив у православну вiру [26; 45].
Кiш, керуючись економічними i політичними інтересами, дбав про збільшення контингенту Вiйська i кількості робочих рук на Запорожжi. Тому козаки, прийнявши до своїх лав ренегатів, не чинили їм ніяких утисків, i тіi мали змогу отримати керівні посади у Вiйську. Так, вищезгаданий Григорiй Покотило став курінним отаманом. Син польського поміщика Олексiй Григорович (Бiлицький) зайняв таку ж посаду. Колишнiй кримський мусульманин Iван Чугуєвець став військовим писарем [27;78].
Запорожці щиро вірили в Бога i проголошували свою відданість ідеалам православ'я. Проте, можна погодитись з думкою Г.Ф.Мiллера, що у козаків лише "зовнішня должнiсть грекороссiйського закона спостерігалась" [15; 39]. Запорожці, за висловом Ш.Лезюа, "жили скоріш за звичаями, ніж за законами" [19; 433]. Процедура виконання багатьох