християнських обрядів на Запорожжi дещо відрізнялась від тієї, що була поширена в інших регіонах Росiйської держави. Козаки так часто використовували під час релігійних свят i виконання релігійних обрядів зброю, що можна казати про існування своєрідного "культу зброї". На Запорожжi існував звичай, згідно з яким під час хрещення хлопців, що народилися у запорозьких козаків, батько підсипав у купіль порох. Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Про це розповів I.Розсолода, який сам був охрещений таким чином [35; 3]. Треба зауважити, що в інших частинах Росiйської імперії використання пороху під час хрещення не було поширене. Бiльш того , за свідченням іноземців,які відвідували Росiю в XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутніми при обряді хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини [29; 3234].
Зброя використовувалась козаками в день Богоявлення. На його святкування до Січі збирались навіть ті козаки, які мешкали по зимівниках. Вони разом з січовими козаками в повному озброєнні йшли до церкви, везучи з собою навіть гармати. Вiйсько займало весь центральний майдан Січі, чекало, доки скінчиться літургія. Пiсля того, як з церкви виходили, несучи хрест, євангеліє i ікони, настоятель i ієромонахи та йшли до ріки, запорожці направлялись за ними, везучи з собою артилерію i несучи розгорнуті знамена. По закінченні водохрещення настоятель занурював хрест у воду, i в цей момент козаки давали один залп з рушниць i гармат.
Пiсля того, як настоятель три рази занурював хрест, козаки починали "вже жарити во всі тяжкі, скільки кому завгодно" [30; 2728]. Схоже про Водосвятiє розповідав Осип Омельченко, спогади якого були записані Драгомановим. Крiм того, він додавав, що за день до Водохрещення козаки, за звичаєм, "проганяли кутю" i вели "таку стрілянину, мов наче й насправді війна йде " [8; 212].
Пострiли з рушниць i гармат супроводжували у запорожців i святкування урочистих подій. Коли до Січі приїхав офіцер,який повинен був привести Вiйсько до присяги, запорожці виказали йому пошану таким чином. Кошовий, старшина i рядові козаки вишикувались вздовж шляху, i коли делегація наблизилась до них, розпочали стрілянину з гармат i рушниць. У Січі гостей зустріло духовенство, яке відслужило вдячний молебень. Пiд час цього козаки стріляли з гармат [16; 13].
Пiд час росiйськотурецької війни 17681774 рр. у церквах Запорозьких Вольностей з приводу перемог російської армії відправлялися вдячні молебні,які теж супроводжувались пострілами з гармат i рушниць [20; 80].
Велику роль вiдiгравала зброя i в поховальному обряді запорозьких козаків. Померлий перед тим, як його клали в домовину, лежав на лавці в повному козачому бойовому вбранні, поруч з ним стояла зброя піка i рушниця. Коли домовину з померлим запорожцем несли до церкви, за нею звичайно вели бойового коня в повному спорядженні з сідлом, пістолетами в кобурах, в'юками. На саму домовину клали шапку, козачу шаблю i піку [26; 4348].
Не всі запорожці однаково ставились до виконання християнських обов’язків. Це значною мірою i викликало суперечності в оцінках релігійності козаків, які коливались від визнання їх лицарями православ'я до проголошення "єретичими синами". Серед запорожців завжди знаходилось немало людей, які сумлінно виконували християнські обов'язки (щоправда, в варіанті, як їх розуміло козацтво). До таких осіб насамперед відносилося кошове керівництво i престарілі запорожці. В цьому Запорожжя теж відрізнялось від Росiї, де в другій половині XVIII ст. "панівними верствами населення володіла та безрелігійність, що панувала на Заході" [29; 58]. В той же час частина козаків не відзначалась високою релігійністю. Таке неоднакове ставлення до виконання православних обов’язків досить чітко простежується в дотриманні запорожцями посту. Кошове керівництво, вважаючи за неможливе в дні посту чинити судочинство, відкладало вирішення карних справ до їх закінчення. В 1762 р., в перший тиждень Великого Посту, кодацький полковник звернувся до Коша з проханням розпорядитися, що робити із заарештованими по підозрі у вбивстві. Iз Січі надійшла відповідь, що "в теперішні поснi дні... про те вбивство дослідження чинити не слід i не можна до закінчення тих днів", тому заарештованих наказувалось віддати на поруки їхнiм батькам з умовою, що з першою вимогою вони повинні бути представлені перед судом [28; 618]. Вище вже йшла мова про те, що під час посту багато запорожців здійснювало подорожі до Межигiрського та інших монастирів, де вони постилися i молилися. В той же час, за свідченням ченця Леонiда, чимало запорожців, за винятком військової старшини та "інших степенних стариків, в Січі мешкаючих по Межигiрському звичаю", на відміну від греків, які "всі без винятку,... навіть малі діти", говiють чотири рази на рік, про це "ні трохи не турбуються" [34; 4]. Коли той же чернець Леонiд у першу суботу Великого Посту почув засвiтло благовіст до обідні, він припустив, що січове духовенство, за наказом запорожців, у порушення церковних правил, бажало провести обідню не в полудень, а в шість чи сім годин ранку, щоб можна було скоріше поїсти. На це Василь Коваль, січовий пiдпономарний, відповів, що старшина такого наказу не давала, а рання обідня служила для того, щоб могли поїсти ті "спасiнники", які ні разу не їли, говiючи з понеділка. Проте, Коваль не зміг назвати жодного з таких "превеликих постникiв". Чернець Леонiд дізнався лише, що в перший тиждень Великого Поста ті запорожці, що говіли, не вживали в їжу тетерiсаламату з пшоном та інші варені i гарячі