Уманської різні в тій же СвятоМиколаївськiй церкві дякували цариці Небеснiй за допомогу в поверненні додому [32; 293]. З огляду на велику популярність ікони Божої Матері серед запорожців Калнишевський розпорядився перенести її із алтаря в спеціально зроблений киот. Пiсля цього паломництво до ікони значно збільшилось, а сам кошовий отаман за власний кошт наказав зробити для неї ризу [18; 19].
Козаки, сподіваючись на силу ікон i допомогу святих, в скрутних ситуаціях молились перед образами. В 1771-1772 рр., під час морової язви, населення Карнаухiвки молилося про врятування від смерті перед іконою святої великомученицi Варвари, а коли небезпека минула, згідно зі своїм обiтом влаштувало церкву на її честь [33; 8283].
Щиро молилися запорожці i перед військовими походами. Як свідчать реєстри майна, описаного у запорозької старшини після зруйнування Січі, козаки мали в своїх оселях досить велику кількість святих образів [25;127206]. Вiрячи в рятівну силу ікон, козаки прикрашали ними свої хати i курені. В останніх святі образа вішались над місцем, де сидів курінний отаман. Iкони багато прикрашалися, під ними висіли лампади, які запалювались під час свят [30; 25]. Таке піклування про ікони, на думку ченця Леонiда, робило курені схожими на каплиці [34;14].
Отже, повага більшості запорожців до святих та ікон не викликає сумніву. Проте, документами зафіксований i випадок, коли козаки знищили ікони. Це трапилось 26 грудня 1768 р., коли запорожці вдерлися до оселі П.Калнишевського i "гидкими їх ногами так потоптали ікони, що, після примирення цих божевільних, з тих святих мощів жодної частицi знайти не могли" [22; 140]. Серед знищених ікон знаходилась i подарована в 1763 р. київським митрополитом ікона Успенiя Пресвятої Богородицi, в якій були заховані святі мощі. Таке ставлення козаків до ікон було скоріш винятком, ніж правилом, i значною мірою пояснювалось обуренням запорожців на свого кошового отамана, який, на їхню думку, перестав захищати інтереси Вiйська.
Шанування козаками ікон в першу чергу базувалось на щирій вірі в те, що святі образа допоможуть i захистять їх. Багато в чому пошана до ікон перепліталася з пережитками язицьких вірувань (згадаємо "дарування" іконам привісок у вигляді рук, ніг голів i т.п. з метою позбутися хвороби). В той же час запорожці були далекі від поваги до ікон, близької до "ідолопоклонства, межуючої з обожнюванням їх", що відмічалося іноземцями у вдачі росіян [29; 34].
На деяких іконах, що знаходились на Запорожжi, були намальовані козаки. Так, на одній з ікон січової Покровської церкви були зображені, крім Божої Матері, патріарха, священнослужителів, царя i членів царської родини два запорожця. Ця ікона, певно, повинна була символізувати заступництво Богородицi за Вiйсько Запорозьке [24; 37]. На іншій іконі, написаній на початку 70х рр. XVIII ст., зображена Богородиця, обабіч від якої стоять святий Микола i архiстратиг Михаїл. Пiд ними намальовані дві групи козаків, серед яких були кошовий отаман П.I.Калнишевський i військовий писар I.Глоба. З уст кошового отамана, який підвів голову до Богородицi, виходять слова: "Молим, покрий нас чесним твоїм покровом i позбав нас від всякого зла...". На відміну від ікон Богородицi, які малювались до цього, на означеній іконі між Божою Матiр'ю i козаками не залишилось посередників царя, цариці i патріарха [24; 37]. Це значною мірою відбивало ситуацію, яка склалася в той час у церковному житті Запорожжя i у взаєминах Коша i російським урядом. До останнього моменту існування Січі Кiш зберігав свою керівну роль в управлінні релігійними справами Вольностей, незважаючи на спроби російської духовної i світської влади змінити такий стан справ. Тому на іконі i відсутні традиційні зображення царя i представника вищої духовної влади. З іншого боку, в часи написання ікони існувала реальна загроза Вольностям Запорозьким з боку російського уряду, i тому невипадково з уст П.I.Калнишевського виходить прохання про допомогу.
Щирiсть у молитвах, пошана до святих ікон поєднувалися у запорозьких козаків з вірою в характерникiв, чаклунiв, знахарів.
Досить поширеними серед населення Запорозьких Вольностей були розповіді про запорожцiвхарактерникiв, чаклунiв, які спілкувалися з нечистою силою i тому не відчували болю, не могли бути вбиті ні стрiлою, ні кулею, ні шаблею [17; 10]. За повір’ям, характерники ні в огні не горіли, ні в воді не тонули [21;34], вміли відчиняти без ключів замки, плавали на човнах по підлозі, як по морю, переправлялись через ріки на циновках, брали голими руками розпечені ядра, мешкали на дні річок, вміли залазити i вилазити із зав'язаних торб, перетворюватись на котів, перетворювати людей в кущі, вершників – у птахів, плавати у відрах під водою [36;236]. На Запорожжi довгий час ходили розповіді про чаклуна Довгого, який кілька разів вмирав i оживдав, бо його "земля не приймала". Наявнiсть у запорожців легенд про характерникiв значною мірою пояснюється тією любов'ю до хвастощiв, яку відмітив у вдачі козаків Д.I.Яворницький [36; 238]. В образах характерникiв уособлювалося багато якостей, якими запорожці вихвалялись при розповідях про свою участь у бойових діях. На думку Яворницького, за допомогою таких розповідей козаки, між іншим, намагались залякати своїх ворогів [36; 236].
Дослiдження козацької обрядовості, вірувань, стосунків запорожців з представниками різних національностей дозволило встановити, що у запорозького козацтва склалось оригінальне світосприймання, в якому тісно переплелися риси українського i російського розуміння православ'я. Крiм того, у козацтва виробились своєрідні, характерні лише для нього способи задоволення релігійних потреб i виконання християнських обов’язків. Знаходячись на перехресті