В межах ідеологічних засад київського христи-янства здійснилася контамінація християнських і язи-чницьких божеств. Слов'янське верховне божество Род спочатку сприймалося як суперник християнсь-кого Бога-батька, але пізніше, близькі за значенням, ці образи злилися. Поганське свято Ярила злилося із святом Трійці, свято Купала— зі святом хрещення, образ бога-громовержця Перуна — з образом Іллі-Пророка, культ Миколи, своєрідно розвинутий на києво-руському терені, увібрав в себе елементи по-клоніння Велесу, язичницька Мокош злилася з Пара-скевою-П'ятницею. Богородиця-заступниця покргі^ ла своїм образом риси діви-долі, рожаниці, матері-землі. Звернемо увагу, що в культі Богородиці цього періоду взагалі мало християнського і на перших порах Володимирська ікона нагадувала, мабуть, для вчорашніх язичників напів'язичницькі риси жіно-чого божества. Потреба захисту від ворогів була одні-єю з головних причин виникнення на старокиївсько-му грунті культу Спаса.

Під покровом нових релігійних образів і обрядів тривалий час існувала язичницька практика різного роду ворожінь, "закликів" померлих предків, постри-гів, причитань, позацерковної вінчальної обрядності. До XIII ст. кількість ритуальних предметів, що мали язичницьку символіку або поєднували в собі символи обох релігій, залишалася досить великою. Серед них значного поширення набули так звані амулети-змійовики, які на одному боці мали канонічне зобра-ження Христа, Богородиці або святих, а на іншому — нехристиянський мотив, що представляв собою люд-ську голову з волоссям у вигляді змій. Відомий золо-тий змійовик XI ст., що увійшов до літератури під назвою "чернігівська гривня", констатує співіснування канонічних іконографічних мотивів з язичницькими, що ще раз підтверджує синкретичний характер взаємодії християнства і народних вірувань в Київській Русі.

Заклопотана месіанським тлумаченням своєї ролі в наверненні язичницьких народів слов'янського сві-ту до християн, Візантія досить чуттєво реагувала на відхід від православних канонів київського християн-ства. Не випадково більшість починань в церковному і культурному житті нещодавно наверненої в христи-янство держави не здобувають визнання Константи-нополя. Виступаючи наставниками для населення своєї країни, старокиївські вчителі християнства по-слідовно ігнорували вказівки грецької патріархії. Спираючись на софійну традицію у християнстві, во-ни сформували на києво-руському грунті синкретич-ний християнсько-язичницький слов'янський варіант релігійності. Саме тому, незважаючи на дедалі більш глибоке з плином часу розповсюдження ортодоксаль-ного християнства, в Київській Русі XI — початку XIII ст. формується власний, відмінний від західних і

181

східних взірців, релііійно-світоглядний ідеал, існує інша, софійна картина світу, згідно з якою розвиває-ться і суспільна думка.

Таким чином, можна констатувати, що християн-ство в Київській Русі протягом X — ХШ ст. мало низку притаманних лише йому особливостей. Вони відрізняли його ідеологію і практику від тогочасних візантійської і римської церков, виходили з ідеалів, накреслених ми-трополитами Іларіоном і Климентом Смолятичем. В силу певних суспільно-історичних, богословсько-філософських і канонічно-правових обставин, в про-цесі занепаду державності Руси-Украши князівської доби воно не знаходило свого продовження довгий час ні в самій Україні, ні серед народів, навернених у християнство Києвом.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Балагушкин Е. Г. Критика современннх нетрадиционних религий. Истоки, сущность, влияние на молодежь. — М., 1983.

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.

Бхакти Веданта Сват Пробхунада. Бхагавад-гита — как она єсть. — Л., 1991.

Велесова книга: Легенди: Міти. Думи. Скрижалі буття укра-їнського народу. — К., 1995. — Кн. 1—4.

Григулевич Й. Р. Пророки "новой истиньї". — М., 1983.

Губаржевський І. Основи українського православ'я. — Чи-каго, 1970.

Гуревич П. С. Нетрадиционнне религий на Западе й восточ-ньіе религиознме культи. — М., 1985.

Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церк-ви. — Вінніпег, 1970.

Жаль К., Вьідрин Д. Куда ведет пилигрим. — К., 1988. Запровадження християнства на Русі. — К., 1988. Зубарь В. М., Павленко Ю. В. Херсонес Таврический й рас-пространение христианства на Руси. — К., 1988.

Іларіон, митрополит (проф. Іван Огієнко). Українська церк-ва: нариси з історії української церкви (у 2-х т.). — Вінніпег, 1982.

Ісаїв П. Звідки Русь-Україна прийняла християнство? — Фі-ладельфія, 1992.

Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. — К., 1997.

Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К., 1999.

Історія релігій в Україні: у 10 т. — К., 1997. — Т. 2.

Історія християнської церкви на Україні (релігіезнавчий до-відковий нарис). — К., 1992.

Коструба Т. Нариси з історії церкви України X— XIII століття. — Торонто, 1955.

Кто созидает будущее? Размншления о двадцатом столе-тии. — Международное Сообщество Багаи, 1999.

Липківський В. Відродження церкви в Україні. 1917—1930. — Торонто, 1972.

Л. Рон Хаббард, Саентология. Основи мисли. — М., 1998.

Огієнко /. /. Українська церква. — К., 1993.

Павленко Ю, В. Передісторія давніх русів у світовому конте-ксті. - К., 1994.

Плічковський Н. Нарис історії української православної церк-ви. — Сидней, 1985—1988.

Поспеловский Д. В. Русская православная церковь в XX веке. - М., 1995.

Рыбаков Б. А. Язичество Древней Руси. — М., 1987.

Українська церква між Сходом і Заходом. — К., 1996.

Харишин М. В. Історія підпорядкування Української право-славної церкви Московському патріархату. — К_, 1995.

Харьковщенко Є. А. Софійність Київського християнства. — К., Наук, думка, 1998.

Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. — Рим,