Монотеїстичних рис набуває і постать Велеса — бо-жества "середнього прошарку" давньослов'янського суспільства. Його таємничий зміст усвідомлювався і ототожнювався певною частиною суспільства, що вважала його провідним, з містичною сутністю першотворця. Вшанування Роду, що мав також монотеїс-тично-політеїстичне тлумачення, відтворювало природ-не життя на землі і потойбічне життя душі після смерті. Воно збігалося насамперед з світоглядом найширших верств населення — селянством. Род вті-лював у собі елементи першореальності, ідея якої по-чала вироблятися в слов'янській міфологічній концепції Всесвіту і яскравим втіленням якої є відомий Збруцький ідол. Таким чином, релігійно-культові уявлення слов'ян цього періоду були досить розвинутими, і за умов еволюції місцевих культів та вірувань до моно-теїзму християнізація східноєвропейських народів дає дедалі вагоміші результати.

Вона посилюється наприкінці V —початку VI ст., чому сприяла поразка гуні&та їх відхід на схід. В кон-тексті цих подій активізуються слов'янські союзи племен, серед яких починають домінувати поляни на чолі з князем Києм (кін. VI — поч. VII ст.). Молоде державне об'єднання стикається з активною зовніш-ньополітичною діяльністю Візантійської держави, яка, прагнучи відродити власну минулу могутність, вико-ристовує найефективніший засіб — християнізацію. Робиться це на основі нового, силового, імперського тлумачення християнства, яке стало суттєвою рисою візантійського варіанта і одержало назву — цезаропапізм. Тактику цезаропапізму першою відчуває на собі Таврія, де наполегливо здійснюється християнізація місцевого населення. Наприкінці V — початку VI ст. на території півострова повсюдно спостерігається знищення язичницьких святилищ, а замість них зво-дяться християнські храми.

Не обійшла своєю увагою Візантія і полянського союзу племен, розташованого у Середньому Подні-пров'ї. З цього союзу вийшов один з перших славет-них християн України-Русі — Діонісій Малий (VI ст.), якого було взято в полон до Візантії, де зго-дом він уславився своєю мудрістю і став ігуменом монастиря. Йому належить створення таблиць пас-хальних циклів, що охоплювали період з 437 по 531 рр., а також зводу канонів, папських декретів і со-борних актів, відомих під назвою "Діонісіана". До та-ктики схрещення окремих можновладців візантійські політики звернулись, пересвідчившись у неможливос-ті силою підпорядкувати слов'ян політичній і духов-ній експансії Константинополя.

Перш ніж з'явитись у Царгороді, Кий провів кіль-ка важливих військово-політичних дій. Серед них бу-ло заснування міста біля старого торжища, що існувало ще в перші сторіччя нашої ери, як форпосту, який набуває поруч з старим, торговельним, особли-вого стратегічного значення. В літописних рядках з цього приводу говориться: "Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи родом своїм, — то було (між них) три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а тре-тьому — Хорив, а сестра їх Либідь. І сидів Кий на го-рі, де нині узвіз Боричів... Зробили вони городок (і) на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом... Були ж вони мужами мудрими й тямущими і назива-лися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був пере-візником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторо-ни Дніпра. Тому (й) казали: "На перевіз на Київ". Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо (щоправда, до якого), а тільки про те відаємо, що велику честь, як то розказують, прийняв він од (того) цесаря..."

Разом з іншими "володарями антськими" Кий очолює походи на Балкани і Подунав'я, засновуючи невеличкі князівства навколо окремих містечок-фор-тець — "градів". На цьому тлі активної, наступальної політики Кий здійснив візит до Константинополя (535 р.), який увінчався взаємовигідною угодою. Су-дячи з того, що Кий "велику честь" мав від імперато-ра, той не упустив нагоду навернути чергового "варварського" князя у християнство. Це підтверд-жується повідомленням Іоанна з Нікіу, який свідчить, що Кий, якого візантійські джерела називали Кувра-том, "був охрещений". Однак хрещення Кил не по-значилося на процесах християнізації його спів-вітчизників, релігійні уподобання яких продовжували поступово еволюціонуватися від політеїстично-язич-ницьких культів до монотеїзму. Найімовірніше хре-щення Кия було його приватною справою, яка завдяки союзу з Візантією надавала князю можливість ней-тралізувати майбутні небезпеки з боку древлянського племінного союзу, який в цей час починає настирли-во просуватися на схід, а також загрозу навали во-йовничих авар.

Події, що відбулися після смерті Кия та його бра-тів, докорінно змінили етнополітичну ситуацію в ре-гіоні. Середнє Подніпров'я було завойоване і поді-лене між аварською і хозарською державами. У пер-шій половиш VII ст. перестає існувати полянське державне утворення і на тривалий час соціально-економічне та духовне життя південно-східних сло-в'ян визначається владою Хозарського каганату.

На початку свого політичного панування хозари надавали широку автономію як у сфері внутрішнього управління, так і у відправленні релігійних культів завойованих народів. В самому каганаті вільно спові-дувались різні релігії і тривалий час жодна з них не мала переваги. Тут існувала єдина церковна організа-ція, до якої дозволялося надсилати єпископів з Візан-тії, їхнім центром стає м. Дорос (Феодосія), якому підпорядковується Тмутараканська єпархія на Таманському півострові. Звідси християнське віровчення через торговців, ремісників, воїнів і місіонерів про-никає до полян і безпосередньо до Києва, де існує у формі релігійних общин. Хозарський період історії стародавнього Києва характеризувався толерантним відношенням до інших двох поширених релігій — іс-ламу та іудаїзму. Як і в столиці каганату Ітилі, де проводилися міжнародні богословські диспути пред-ставників