Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церков-ний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встано-вивши контроль над Київською кафедрою. Його при-хильники залишилися в основному в Печорській Лав-рі, а противники, яких репрезентувала молодша лінія князів Мономаховичів, починаючи від другої полови-ни XII ст., від Юрія Долгорукого (1155—1157 рр.), а потім за Андрія Боголюбського (? — 1179 рр.), поши-рюють візантійське вчення до північних земель роз-дертої вже Київської держави. Від цього часу заро-джується північносхідний варіант християнства, що згодом дістав назву "московський", в основу якого покладено суто візантійську православну практику цезаропапізму й месіанства і в якому здійснюється відхід від засад християнського універсалізму, толе-рантного ставлення до інших релігій.
Про толерантність київського християнства щодо Заходу засвідчують постійні контакти з католицькою церквою. Так, під 988 р. в Никонівському літописі записано: "Прийшли посли з Риму від папи та при-несли мощі святих". Через три роки знову "прийшли посли з Риму від папи з любов'ю і честю". Такі самі записи в літопису є під роками 944, 1000, 1001. Князь Володимир та українська церква підтримували прияз-ні відносини з Римом. В римських джерелах обопіль-них посольств зафіксовано 12. Навіть пізніше велико князівська влада і патріотично зорієнтоване духовенс-тво постійно контактували з так званою апостольсь-кою столицею. Підставами для такого висновку є ві-домості з історії шлюбних союзів Рюриковичів у XI ст. За їхнім свідоцтвом, у перше століття христия-нізації Україна була тісніше пов'язана з Заходом, ніж з Візантією. До цього самого періоду (1091 р.) нале-жить прийняття запровадженого в Західній церкві свята перенесення мощів св. Миколая до міста Барі у Італії — свята, незнаного ніде в іншій східній церкві і яке зворушливо святкується й донині. Однак ці до-сить активні контакти з Римською церквою весь час контролювалися князівською та духовною владою з тим, щоби слов'янський обряд і юрисдикція україн-ської церкви були незалежними від Риму.
В контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу і Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов'янська азбука, перекладені на сло-в'янську мову деякі богослужебні та правові тексти, зокрема Збірне Євангеліє, Апостол, Псалтир, Молит-вослов (вибрані служби — для хрещення, шлюбу, по-хорон), Закон судний людям та ін. Діяльність Кирила і Мефодія мала загальнослов'янське значення. За ко-роткий час їм вдалося створити, по суті, нову церко-вну організацію, відкрити школу для підготовки кад-рів слов'янського духовенства, поступово перекласти на слов'янську мову богослужіння, здійснити пере-клади з грецької та латини. Ця спадщина стала тлом для формування київського християнства у патріоти-чно-євангельській традиції, забезпечила його розпо-всюдження і розквіт у XI та XII ст. Відомий сучасний православний богослов протоієрей Г. Флоровський (1893—1979 рр.) писав: "Не можна уявляти собі Київ-ську церкву, як щось замкнуте і самітнє. У XI і XII ст. вона досить тісно була пов'язана і з Царегра-дом, і з Афоном, і з Палестиною, і з Заходом, зв'язки були постійними й досить розвинутими".
Крім рис християнського універсалізму, толерант-ного ставлення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, християнс-тву перших віків в Україні були притаманні ранньо-християнська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.
Перед Богом, на думку староукраїнських вчителів християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння, тільки одні скоріше, а інші пізніше. Старий Заповіт, Закон суперечить, — вважає митрополит Іларіон, — Новому Заповіту, Благодаті. Такий закон розділяє народи, підвищуючи одні і при-нижуючи інші, засвідчуючи тим самим рабське стано-вище людства. Закон був притаманний "юдеям". Бла-годать дарована всьому світові, і тому в новозаповіт-ному житті всі народи рівні перед лицем Бога. Більш того, видатний теоретик київського християнства твердить, що Бог є творцем не лише поодиноких лю-дей, а цілих народів. Тому кожен християнин несе відповідальність не тільки за власні вчинки, а й за вчинки всього народу.
Ці тези покладено в основу відомого "Слова про Закон і Благодать", присвяченого темі ствердження Київської Русі як великої держави. Спрямований проти зовнішніх ідеологічних амбіцій, цей твір вод-ночас демонструє не тільки блискучий ораторський талант Іларіона, а й глибину філософської думки. Розглядаючи хрещення як прилучення до Благодаті, він висунув і розвинув оригінальну концепцію світо-вої історії як поступового руху від рабства до свободи. Як логічний висновок цієї концепції була ідея "рівно-апостольності" князя Володимира Великого, що діяв не під впливом зовнішніх спонук (проповідей місіо-нерів, вражень від чудес тощо), а виключно внаслідок внутрішнього осяяння, осяяння розуму вищою фор-мою ідеї — Логосом.
З другого боку, концепція митрополита Іларіона раціоналізує відношення до зовнішньої дійсності не лише князя, а й простої людини тим, що обґрунто-вує, в чому саме є несприйняття іноземних впливів, тенденції на поділ церков, підкреслюючи, що "обов'язок кожної одиниці" конкретно переживати "за всебічне добро свого народу". При всьому своєму принциповому християнському універсалізмі, веелен-ськості та абсолютній надрядності справ небесних над справами цього світу Іларіон закладає, як бачимо, за-саду великого соціального значення, а саме — робить київське християнство щиро патріотичним. На думку відомого дослідника історії і культури Київської Русі Д. Ліхачова (1909—1999 рр.), митрополит-русич у своєму "Слові" створив "власну патріотичну концепцію все-світньої історії". Виходячи з неї, митрополит Іларіон ставить і обґрунтовує таку засаду київського христи-янства: побороти цезаропапізм, започаткований в іс-торії християнства ще у Візантії, і побудувати відно^ шення між церквою і державою таким чином, щоб церква, як установа Божа, була повністю незалежною від світської державної