Взагалі для дореволюційної церковної історіографії Волині характерно, що період діяльності російської православної церкви наприкінці XIX- на початку XX ст. фундаментальними дослідженнями не висвітлювався. Вивчення проблеми звужувалося публікаціями окремих фактів і подій із церковного життя єпархії або невеликими розвідками з історії храмів, монастирів тощо, які виходили друком переважно на сторінках “Волынских епархиальных ведомостей”.

Відсутність узагальнюючих праць за цей період повною мірою пояснюється тим, що історики-краєзнавці більше звертали увагу на минуле краю. Втім, друкуючи численні матеріали своєї сучасності, вони закладали джерелознавчу базу для наукового вивчення проблеми майбутнім дослідникам. Цікаві подробиці з історії церковного життя Волині на початку XX ст. містить у собі збірка проповідей і звернень до православних жителів єпархії архієпископа Антонія, [1, c. 177] де можна знайти відомості про побут духовенства, і про його участь у чорносотенному русі, і про антиреволюційну позицію вищої ієрархії російської церкви в роки першої російської революції (1905-1907 рр.) тощо.

Певну інформативну цінність у вивченні історії російської Православної Церкви на Волині XIX- поч. XX ст. становлять праці, що мають статистичний або біографічний характер [17, c. 237], а також епістолярії, мемуари, нотатки сучасників. Так, у своїх спогадах історик М. Костомаров показав зневажливе ставлення російської церкви до католицьких святинь. [9, c. 227]

Історія Православної церкви на Волині тісно пов'язана з унією, яка завжди була предметом дослідження професіональних учених і краєзнавців-аматорів. Проте історики минулого століття, яких цікавила ця проблема, зосередили увагу головним чином на періоді ХУІІ-ХУШ ст.

Окремі сторінки з історії уніатської церкви першої половини XIX ст. висвітлює збірник “ П’ятдесятиріччя (1839-1889 рр.) возз’єднання з православною церквою західно російських уніатів” [13], публікація наукового співробітника Товариства дослідників Волині О.Фотинського та ряд інших праць. Серед них заслуговують на увагу дослідження місцевих священиків-краєзнавців В.Пероговського [14] та П.Антоновича [2,3]. Особливо цінними для вивчення унії є свідчення П.Антоновича, який не обмежився традиційним поданням окремих фактів і описовістю, а у підсумку свого дослідження зробив сміливий висновок (наскільки дозволяла цензура “Волынских епархиальных ведомостей”), що “уніатська церковна культура - українська, народна”. Яскраве світло на національний зміст уніатської церкви проливають також окремі публікації у часопису “Киевская старина”, де автори оповідають і про українську мову, і про давні українські звичаї і обряди в уніатській церкві, і про великий вплив унії на віруючих краю. Ґрунтовним дослідженням з історії уніатської церкви першої половини XIX ст. є праця викладача Литовської духовної семінарії Г.Я.Кіпріановича [10], де автор через призму діяльності відомого ієрарха Йосифа Семашка показав заходи царського уряду у підготовці до ліквідації уніатської церкви, а також висвітлив численні факти репресивних заходів щодо уніатів.

З відомих ідеологічних причин проблема унії як у дореволюційній, так і в радянській історіографії висвітлювалася тенденційно: унія ототожнювалася з католицизмом, питання звужувалися до інтерпретації окремих фактів і подій з метою показати антинародний(антиукраїнський) характер уніатської церкви. Далася взнаки також обставина, що донедавна у радянській історичній науці церковна проблематика не вважалася пріоритетною. Тому на сьогодні як проблема унії, так і діяльність православної церкви в Україні залишається мало висвітленою.

Серед праць останніх років XX ст. з історії Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) повнотою проблеми вирізняється дослідження місцевого(Луцького) науковця В.Борщевича .[4]

Друге відродження УАПЦ 1942-1944 рр., розпочате митрополитом Полікарпом на звільнених землях України і на Волині зокрема, принесло українському православ'ю канонічний єпископат, ієрархи якого виїхали на Захід і заснували три митрополії в США, Канаді, Західній Європі. Багато парафій в тих українських православних митрополіях очолили священики, що разом з українськими біженцями виїхали на еміграцію. Серед них чимало волинян.

Завдяки науковим дослідженням В.Борщевича, особливо знайомство з документами, колись позначених грифом “Таємно" архівних справ, знайдено забуті й замовчувані імена праведників Української Православної Церкви, яких енкавеесівські кати послали на червону голгофу в сибірську тайгу, безводні степи Казахстану, вічну мерзлоту тундри.

Криваві події Другої світової війни та післявоєнної більшовицької окупації Волині привели до масового нищення Української церкви та її ієреїв.

Перший прихід більшовиків на Волинь (1918 р.) приніс червоний терор, вістря якого було спрямоване проти Української церкви. Серед першочергових заходів нової влади планувалося різними методами зруйнувати основи українського православ'я. "Визволителі", не вибираючи засобів, ставили за ціль усунути свідомих єпископів та духовенство від активної церковної діяльності, а згодом, як підтвердило саме життя, й знищити їх фізично.

Зважаючи на місце і час проведення запланованих заходів у життя, каральні органи більшовизму повільно розкручували маховик репресій. Цей маховик, поступово набираючи обертів, мав поглинути всю свідому українську ієрархію колишньої УАПЦ в Польщі. Серед численних засобів окупаційна влада заплановано обкладала непомірними податками своїх вибраних жертв, чинила тиск на священнослужителів з метою їх зречення. Найбільш свідомі з них, як отець Іоан Концевич з двома синами, отець Юрій Скоп'юк, отець Михайло Тележинський та інші стали жертвами масового вбивства в'язнів у Луцькій тюрмі в червні 1941 року, або опинились у Сибіру. Як завжди, ворог вибирає найкращих.

Після цього кривавого відбору багато парафій на Волині залишилися без своїх настоятелів. За статистичними даними 1936 року, які зберігаються в документах фонду Держархіву Волинської області, [6, арк.133] Волинська єпархія налічувала 685 діючих парафій, кількість