Рух за незалежну руську митрополію і Українську православну церкву.

Доба київського христи-янства закінчилася двома подіями: монголо-татар-ською навалою і поступовим перенесенням резиден-ції київських митрополитів на північ, що заклали під-валини перетворення колишньої Київської митрополії на Московську. Одночасно в цей період у боротьбі з київським християнством остаточно перемагає візан-тійсько-православна доктрина цезарепапізму і ме-сіанського значення у християнському світі так зва-ного другого Риму. З плином часу вона перетворилася у московсько-православну впевненість в месіанську призначеність Богом Москві прав третього і останнього Риму. На думку відомого російського дослідника хрис-тиянства Київської Русі Г. Федотова (1886—1951 рр.), "київське християнство було одним з найкращих спосо-бів реалізації Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло ніякого продовження в москов-ському християнстві, яке було зовсім іншим".

Шсля татаро-монгольської навали кафедра Ки-ївських митрополитів формально існувала у розгром-леному загарбниками Києві, але фактично місцепере-буванням її короткий час був Львів, опісля став Воло-димир (1299 р.), а вже тоді — Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. створено Литовську митрополію.

182

1354 р. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія (1354—1378 рр.) — з титулом "мит-рополит Київський і всієї Русі" (центр митрополії — у Москві), Романа (1354—1361 рр.) — на митрополита Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Біло-русії та України.

1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Йону (1448—1460 рр.). То був останній з ієрократів, який мав титул "митрополита Київського і всієї Русі". Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі встановлює-ться патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських зем-лях фактично ставить поза законом.

В 1620 р. православну ієрархію на Україні віднов-лено Єрусалимським патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським об-рано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йова Борецького (1620—1631 рр.). У 1685 р. в Москві Луць-кий єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський (1685—1690 рр.) був призначений митрополитом Ки-ївським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Мо-сковського патріарха. Саме з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви на Україні духовенства і мирян, які не сприйняли перепідпоряд-кування Київської митрополії. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI — XVII ст. та московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним управлінням. Богослуж-бовою мовою була українська говірка церковно-слов'янської мови. У церковному будівництві існу-вав власний архітектурний стиль, що одержав назву

183

українського бароко. Прибічники автокефалії пи-шуть про цей період (XVI — XVII ст.) як про зраз-ковий, до відновлення якого вони йдуть.

У XVIII ст. за вказівкою Петра І багато церковних діячів, архієреїв і викладачів українських духовних закладів переїхало до Московщини. Протягом першої пол. XVIII ст. вони очолили Священний Синод (Стефан Яворський (1658—1722 рр.)), єпископські кафедри і основні архієрейські посади. Проте за правління ім-ператриці Катерини II (1762—1796 рр.) розпочалося переслідування вихідців з України, які начебто слу-жили за "правилами римського духовенства", і повна руйнація особливостей українського православ'я.

В середині XIX ст. національно-демократична гро-мадськість України знову починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма яких передбачала "знесення пап-ської церкви", "домовини України" й утворення "но-вої творчої живої братської церкви".

Цей рух проявився і в роки першої російської ре-волюції, коли Руська православна церква вже перебу-вала у стані внутрішньої кризи.

Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу, можна говорити лише після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на той час набувають популярності гасла демократизації та національного оновлення церковного життя.

На пастирських зібраннях у березні 1917 р. ство-рюється ініціативний орган за відокремлення україн-ських єпархій від РПЦ — "Виконавчий комітет духо-венства і мирян". Комітет висуває ідею скликання Всеукраїнського церковного Собору, яку намагалося здійснити "Братство воскресіння Христа" (виникло восени 1917 р.). У листопаді 1917 р. створюється ко-мітет по скликанню Собору, який трохи пізніше ре-організується у тимчасову "Всеукраїнську православ-ну церковну Раду" (ВПЦР).

Патріарх Тихон (1918—1925 рр.), впевнений у то-му, що більшість єпископів РПЦ в Україні стоять на

184

монархічних позиціях І виступають проти сепара-тизму українців", підтримує ініціативу скликання цер-ковного Собору в Україні. Він направляє до Києва митрополита Платона (1910—1934 рр.) — голову Все-російського помісного собору РПЦ.

У1918 р. Собор проходить на трьох сесіях (7— 19 січня, 21 червня — 11 липня, ЗО жовтня — 12 лис-топада). Однак на Соборі автокефалія української православної церкви не була проголошена через активну протидію промонархічної ієрархії РПЦ. Представникові гетьманського уряду, який був присутній на Соборі, необхідно було заручитися підтримкою єпископів РПЦ. Тому він не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви, що й було оголошено на другій сесії Собору. Крім того, гетьманський уряд виступив проти відокремлення церкви від держави.

Спроба проголосити декретом Директорії від 1 січня 1919 р. автокефалію церкви в Україні не мала успіху. Того ж самого року, коли в Україні було відновлено ра-дянську владу і почав діяти декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські правосла-вні парафії, які об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП) під керівництвом ВПЦР.

Протягом