Після встановлення Радянської влади ВПЦР від-новлює свою роботу; шукає шляхи для спільної ро-боти з єпископами РПЦ, але зустрічає з їхнього боку ворожість. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, то ВПЦР на своєму пленумі 5 травня 1920 р. проголоси-ла автокефалію православної церкви в Україні.

У зв'язку з відсутністю власного єпископату ВПЦР скликає у Києві Всеукраїнський православний церковний Собор, що відбувся у жовтні 1921 р. На Соборі було присутньо близько 500 представників ду-ховенства і парафіян. Були запрошені всі правосла-вні єпископи на чолі з екзархом Михайлом (1918—

185

І

1929 рр.). Однак останній не лише відмовився від участі в ньому, а й заявив, що всіх священнослужите-лів, які підуть на Собор, буде позбавлено сану.

З огляду на це Собор (наслідуючи приклад інших церков, коли, за свідченням одного з отців церкви, Со-бор доручав проводити хіротонію обраного ним ієрарха не тільки єпископам, а й пресвітерам) 21 жовтня обрав, а 23 жовтня хіротонізував руками всіх присутніх пресві-терів протоієрея В. Литовського (1921—1927 рр.) — од-ного з фундаторів руху за автокефалію церкви в Украї-ні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київ-ського і всієї України.

Собор затвердив канони УАПЦ. Було ухвалено: непохитно тримати православну християнську віру, стверджену на семи вселенських соборах, що її при-йняли наші предки за св. Володимира. Історичний момент присутній в оцінці правил церковного ладу, встановлених вселенськими та помісними соборами: вони визначаються доцільними і "єдино можливими" для свого часу; вказується на те, що "вимоги життя церкви можуть... включити їх до вжитку"; "єпис-копсько-самодержавний устрій церкви, що утворився під впливом... державно-монархічного ладу... повинен бути замінений устроєм церковно-соборноправ-ним", а собор лише з єпископів повинен бути за-мінений соборами з представників усієї православ-ної спільноти.

Було висунуто ідею про утворення "Всесвітньої єдиної апостольської православної християнської це-ркви", в якій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно". Со-бор визнав недійсним і аморальним акт 1685 р. про те, що українська церква переходить під керівництво Московського патріарха. Також визнано недійсними постанови Московського (1917 р.) та Київського (1918 р.) соборів, як таких, що дбали про здійснення панування над церквою єпископату. Було вирішено щорічно 14 жовтня святкувати урочистим молебнем по всіх парафіях відродження УАПЦ. Устрій церк-ви проголошувався всенародно-соборноправним. У

186

церковній службі УАПЦ вживається жива україн-ська мова, на яку необхідно перекласти богослуж-бові книги. Собор закликав парафії відновлювати всі органи життя церкви перших віків християнства.

Так, монастирі повинні бути перетворені на зра-зок первісних релігійно-трудових громад, які входи-тимуть, як окремі братства, до складу тих парафій, в межах яких вони перебувають. Запропоновано зміни-ти старий статут, пристосувавши його до життя "у напрямку освітньо-релігійного трудового удосконалення на користь і піднесення загальноцерковного життя".

Собор визнав необхідним ґрунтовний перегляд церковних служб та обрядів, а також можливим вико-ристання на церковних відправах нових творів.

Визначалося, що "походження і шлюбний стан не можуть бути перешкодою для набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно", що "у справі набуття єпископського сану ченці не повинні мати ніяких привілеїв". Священикам УАПЦ дозволя-ється носити цивільний одяг у позаслужбовий час, а також стригти волосся.

Собор вирішив утворити постійні організації до-помоги голодуючим при церковних радах на місцях з терміном діяльності 7—8 місяців (до нового врожаю), а також закликав віруючих брати на своє утримання голодних дітей.

Було також засуджено політичні наклепи з боку єпископату РПЦ проти УАПЦ, як такі, що мають ме-тою "обороняти позиції старих пануючих верств у ви-зискуванні меншого брата на Україні". Собор на-діслав вітання урядові УРСР, у якому висловлював вдячність за прийняття Закону про відокремлення церкви від держави, оцінюючи його як гаранта забез-печення свободи совісті в Україні.

Проголошення УАПЦ, з одного боку, виклика-ло сильну протидію традиціоналістського напряму в РПЦ, але з другого — дістало підтримку обнов-ленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На помісному соборі РПЦ 1923 р., який був підготовлений обновленнями у Москві, було визнано автокефалію православної церк-ви на Україні.

Після Собору УАПЦ в 1921 р. відбувається активний процес утворення церковних структур, насамперед на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Ки-ївської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черка-ської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької облас-тей. Серед членів міських парафій були ремісники, дрі-бні торговці, представники інтелігенції, робітники.

У цей період організуються богословські курси, гуртки і братства, видається часопис "Церква і жит-тя", ведеться активна місіонерська діяльність у місцях розселення українців як у СРСР, так і за кордоном. Було організовано єпархії УАПЦ в Казахстані: Церква підтримувала зв'язки із зарубіжними церковними ор-ганізаціями.

Загалом у 1924 р. налічувалося більш як 2 000 ав-токефальних парафій, що об'єднували понад 10 млн віруючих.

На початку 20-х років, коли церква активно при-стосовувалася до нових суспільних умов, у РПЦ сформувався обновленський рух. Він дістав поширен-ня й на Україні. Зазначимо, що одна з основних груп обновленців — "Жива церква" — на Україні існує з З лютого 1920 р. Вона ставила своєю метою створен-ня умов для богослужіння рідною мовою, запрова-дження нового устрою церкви в дусі первісного хрис-тиянства. Передбачалося також заснувати школи, курси для підготовки священнослужителів і членів притчу та диригентів, фахівців з перекладу релігійної літератури українською мовою. Обновленні цього напряму вида-вали періодику, організовували необхідні товариству підприємства (книгарні, свічкарні, церковні крамни-ці), широко практикували читання лекцій та рефера-тів на релігійні