У жовтні 1923 р. українські обновленці на своєму помісному Соборі в Харкові створили неза-лежну церкву з власним синодом — Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пєгов) (1923— 1936 рр.). Другий Всеукраїнський помісний Собор УПАЦ (1925, р.) засудив прихильників московського патріарха Тихона за контрреволюційну діяльність. 1927р. кількість общин УПАЦ досягає 2235. Синод УПАЦ видавав часопис "Український православний боговісник", календарі, іншу літературу. Ця церква приваблювала до себе віруючих лояльним ставленням до влади, демократичними реформами внутршшьоце-рковного життя (наприклад, правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі позиції УПАЦ збігалися з орієнтацією УАПЦ. Однак спроби злиття цих церков не увінчалися успіхом. Десь до середини 40-х років УПАЦ самоліквідувалася.

Проте деяких єпископів УАПЦ не влаштову-вала новопрактикована хіротонія, і вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом, на грунті "старої" благодаті, тобто з рук єпископів. Одні в Москві отримали хіротонію з рук обновленського митрополита Антоніна (1922—1927 рр.), а інші — з рук патріарших єпископів. Пізніше вони об'єдналися і разом з патріаршим катеринославським єпископом утворили так звану "Благодатну українську автоке-фальну православну церкву". Остання, як і УПАЦ, мала власний синод, що розміщувався у Харкові. На-прикінці 1925 р. "погорілківці" (так ще називали цю церкву) мали десь близько 100 парафій на Поділлі та майже стільки на Полтавщині.

З початку 20-х років, незважаючи на те, що кері-вництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до Радянської влади і схвалило декрет про відокрем-лення церкви від держави, розпочинаються переслі-дування органами НКВС УРСР керівництва УАПЦ, насамперед митрополита В. Литовського і благовіс-ника УАПЦ В. Чехівського (1864—1938 рр.). Затри-мується реєстрація статуту УАПЦ. Виникають серйо-зні суперечки між державними органами, єпархіями і ВПЦР. Деякі єпархії навіть перестали визнавати ВПЦР. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ заявляє про розрив з керівництвом УАПЦ і створює самостійну "Діяльно-Христову церкву" (ДХЦ). До цієї групи пе-вний час був близький один з фундаторів "Живої це-ркви", а пізніше голова ВПЦР УАПЦ М. Мороз. "Найближчою причиною єднання їх у братство ДХЦ, — писав митрополит В. Липківський, — стало... незадоволення, що їх не обрано до складу ВПЦР".

Ця церква, фактично теж автокефальна, видавала свій часопис "Церковне життя". Вона проіснувала до 1929 р., коли возз'єдналася з УАПЦ. У 1926 р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє духовенство Тульчинської округи на чолі з єпископом. І хоча у вересні цього самого року на нараді представників УАПЦ було переобрано склад церковного керівницт-ва в центрі й на місцях і засуджено деякі дії ВПЦР як "нелояльні", "антирадянського змісту", нормалізації відносин УАПЦ з органами влади не відбулося.

У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський пра-вославний Собор УАПЦ. На ньому розглядалося пи-тання щодо "сучасного стану релігії взагалі і христи-янства зокрема у світовому житті" (доповідач В. Че-хівський), про всесвітню конференцію в Лозанні, про старокатолицьку церкву і можливість налагодження зв'язків з нею та ін. Були також розглянуті звинува-чення з боку представників державних органів ВПЦР і, зокрема, митрополита В. Литовського в контрре-волюційності. Останнього звинувачували: 1) начебто в розмові з колишнім головою ВПЦР він оцінив стан Радянської влади як такий, що вона зможе втрима-тись не більш як 2—3 тижні; 2) участь у нелегаль-них зборах; 3) митрополит у листі до представника УАПЦ у Західній Європі викреслив місце, де недо-брозичливо говорилося про С. Петлюру (1879— 1926 рр.), — цим В. Липківський начебто визнав себе прибічником петлюрівщини; 4) що з відома мит-рополита представниками УАПЦ велися переговори з тихонівцями. Незважаючи на те, що на Соборі було доведено безпідставність цих звинувачень, представни-ки адміністративних органів поставили вимогу переобрати митрополита. Під адміністративним тиском со-бор змушений був відсторонити В. Липківського.

1929 р. розпочалися арешти у справі так званої "Спілки визволення України" (СВУ), по якій прохо-див і ряд діячів УАПЦ. У січні 1930 р. скликається III Всеукраїнський православний церковний собор, який виголосив рішення про саморозпуск УАПЦ. У люто-му 1930р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалося масове закриття парафій УАПЦ з наліпленням на них зловісних ярликів "контррево-люційних націоналістичних релігійних об'єднань". До кінця 1930 р. їх залишилось близько 300, а до 1936 р. не стало практично жодного об'єднання УАПЦ.

Зазначимо, що на західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризької мирної угоди 1921 р., з 1924 р. також діяла автокефальна церква — ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква). Керівництво церкви стояло на відверто антикомуніс-тичних, антирадянських позиціях. Коли константи-нопольський патріарх визнав цю церкву (13 листопада 1924 р.), це викликало протест керівництва УАПЦ. Митрополит УАПЦ В. Липківський назвав керівника ПАПЦ митрополита Варшавського Діонісія (1923— 1948) і його брата "покірними пахолками польської влади", які "виконують все, що вона їм накаже". Під час Великої Вітчизняної війни ПАПЦ стала плац-дармом для відновлення автокефалії в Україні.

У повоєнний період Українська автокефальна пра-вославна церква стає катакомбною, а її керівники на чоліі з майбутнім патріархом (тоді ще просто єпископом) Мстиславом (1898—1993 рр.) виїжджають за кордон. Православ'я в Україні офіційно репрезентує православ-на церква Київського екзархату, що підпорядковується Московській патріархії.

Процеси, пов'язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР, призвели до зростання на-пруженості в православному релігійному середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так зва-ний православний вузол, що складається з Укра-їнської православної церкви (УПЦ) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру — В.