Цей релігійно-національний рух відіграв особливу роль під час "весни народів" 1848 р. Саме духовенст-во створило Головну Руську Раду, яку очолив єпис-коп, професор Львівського університету (пізніше мит-рополит) Г. Яхимович (1860—1863 рр.). Головна Ру-ська Рада видавала власний друкований україномов-ний орган "Зоря Галицька". До створеної Головної Руської Ради входили греко-католицькі священики. Ця перша політична організація у Галичині ставила перед урядом у Відні вимоги політичного, культур-ного і соціального характеру: поділ Галичини на Схі-дну (українську) і Західну (польську); скликання у Львові крайового сейму; створення народних шкіл з

українською мовою викладання; впровадження укра-їнської мови в гімназіях Східної Галичини як окре-мого предмета; доступ української мови до державних установ. Австрійський уряд задовольнив вимоги, крім однієї — Галичина так і залишилася неподіленою. Найбільшим досягненням Головної Руської Ради є створення українських шкіл під наглядом консисторій у 12 округах Галичини.

Після 1848 р. посилився наступ польського шо-вінізму. Він був настільки ефективним, що здобутки українського національного відродження, здавалося, зведуться на ніщо. Головним об'єктом репресій стала греко-католицька церква. Духовні заклади, школи, гімназії, товариство "Просвіта", науково-літературне товариство "Галицко-Русская Матица", товариство їм. Т. Шевченка, кооперативний та жіночий рухи — усе це, породжене багаторічними зусиллями греко-католицького духовенства, що продукувало власну українську інтелігенцію, підводило економічну базу під національний рух, несло просвіту і культуру в широкі маси, виводило національні змагання далеко за межі церковного життя, стало об'єктом пересліду-вань. Тому безслідно для греко-католицької церкви польський наступ не минув, і наприкінці XIX ст., за митрополита С. Сембратовича (1882—1898 рр.), церк-ва переживає справжню кризу. Здолати цю кризу, ви-вести церкву на рівень нових завдань, зробити її фак-том уже не тільки національного відродження, а й національного державотворення, витворити з неї ціл-ком національне, українське релігійне об'єднання су-дилося митрополиту А. Шептицькому.

У радянських джерелах ця постать спотворена до невпізнання, але це інша тема. Ми ж торкнемо-ся особистості відомого митрополита у її впливі на розвиток національної культури західної гілки на-роду України.

Уже сама його поява в лоні греко-католицької це-ркви була сенсаційною, а жертовність його кроку — безсумнівною (титул, становище, кар'єру, маєток — гнаній "хлопській церкві"). Особливо вражаючим було не стільки те, що з римо-католика він став греко-католиком, скільки те, що з поляка він став україн-цем. Це стало важливим фактором піднесення націо-нальної свідомості галичан. Культурно-просвітницька діяльність А. Шептицького була скерована на підне-сення моралі й духовності народу до того рівня, на яко-му з'являється свідома і масова готовність до практи-чної роботи у справі національного державного буді-вництва. А. Шептицький займався широкою меце-натською діяльністю, надавав матеріальну допомогу окремим митцям, здібній молоді, провадив виховну роботу через школи, спортивні та просвітні товари-ства, газети, часописи, масові заходи з обов'язковим поєднанням двох початків — національного й ре-лігійного. Ось тільки деякі з тих заходів, які були ним здійснені: засновник часописів "Місіонер", "Наш приятель", духовної семінарії у Станіславі (сучас. Івано-Франківськ), першої української дівочої гім-назії василіанок; віддав власний маєток в Миловані для літнього відпочинку дітей з бідних родин; там же заснував господарчу рільничу школу, народну "лічни-цю" безкоштовної медичної допомоги, український національний музей тощо.

Діяльність митрополита А. Шептицького та інших ієрархів греко-католицької церкви є свідченням по-движницької ролі УГКЦ у житті українського народу Галичини. Це були не винятки, а принцип в діяльно-сті УГКЦ. Але 1946 р. в силу історичних причин на Львівському соборі УГКЦ була насильницьким шля-хом об'єднана з Руською православною церквою. Тільки починаючи від 1990 р. чимало греко-католиць-ких релігійних громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані орга-нами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце про-живання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кор-доном Мирослав Іван кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адмі-ністративний центр і свої громади переважно в захід-них областях України, їх понад 3000, котрі об'єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В УГКЦ діють 4 семінарії.

Релігійне життя в Україні представлене і третім напрямом в християнстві — протестантизмом. Про-тестантські течії (баптизм, адвентизм, п'ятидесят-ники, свідки Єгови та ін.), які набули поширення в Україні, західного походження. Так, баптизм зане-сено німецькими колоністами, які оселилися в причорноморських та приазовських степах. В 1867 р. з українців баптистську віру прийняв І. Онищенко, охрестившись вдруге. Цей рік вважається початком історії баптизму і взагалі протестантизму в Україні (адвентисти, п'ятидесятники та ін. з'явилися піз-ніше).

Основним осередком протестантизму в Україні були й залишаються західноукраїнські землі. Значна частина їхнього трудового, але безробітного населен-ня, як відомо, емігрувала в пошуках кращої долі до країн Західної Європи, а здебільшого — за океан, на американський континент, де розвивалися так звані течії пізнього протестантизму (баптизм, адвентизм, п'ятидесятники, свідки Єгови). Українців-емігрантів охоче залучали до сект, а після відповідної підготовки деяких з них забезпечували грішми, літературою й відправляли на батьківщину із завданням заснувати ту чи іншу секту.

Крім того, активну місіонерську роботу на захід-ноукраїнських землях провадили протестантські про-повідники з Німеччини, Австрії, Угорщини.

За умов жорстокого національного гноблення, яке панувало на західноукраїнських землях, виконання місіонерських завдань протестантів не викликало ве-ликих труднощів. Селяни, незадоволені соціальною політикою пануючих, офіційних церков (католицької, православної, уніатської), на знак протесту йшли в секти. Так виникли осередки адвентизму, баптизму, п'ятидесятництва, єговізму.

Після возз'єднання західноукраїнських земель у складі Радянської України секти рушили на схід. Єговістам у цьому "допомогла" примусова